Короткий виклад:
- Повномасштабне вторгнення Росії в Україну показало, що Російська Федерація не є справжньою федерацією, а імперією, що підтримується репресіями, колонізацією та системним запереченням національного самовизначення.
- Десятки корінних народів, що представляють корінні народи з власними мовами, історією, культурою, політичним минулим та прагненнями, проживають у Росії. Їхня ідентичність та права були повністю придушені.
- Ці народи не росіяни. Це татари, чеченці, черкеси, інгуші, буряти, калмики та багато інших. Їхня боротьба за самоідентифікацію не нова, і сьогодні вона перетинається з екзистенційною боротьбою самої України.
- У відповідь на цей довгостроковий виклик, у 2023 році український парламент створив Тимчасову спеціальну комісію з питань розробки державної політики щодо корінних народів Російської Федерації (ТСК).
- Місія комісії полягає в розробці правової, політичної та міжнародної стратегії для України щодо співпраці з національно-визвольними рухами в Російській Федерації та утвердженні цих партнерств як наріжного каменю довгострокової політики безпеки та зовнішньої політики України.
Повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну в лютому 2022 року ознаменувало початок найбільшої війни в Європі з часів Другої світової війни. Це також стало поворотним моментом у сприйнятті міжнародною спільнотою сутності російської держави. Росію більше не можна було розглядати лише як геополітичного супротивника, а як сучасну форму імперії, побудованої на століттях колоніальної експансії, насильницької асиміляції та придушення корінних народів.
Для України війна з Росією є екзистенційною. Це війна за суверенітет, демократію, історію та виживання. Це також війна, яку неможливо виграти лише на полі бою. Перемога України не буде повною, якщо Київ не почне демонтувати російську імперську інфраструктуру. Це та сама інфраструктура, яка стала можливим для поколінь порушень прав людини в межах її кордонів і далеко за їх межами. Питання внутрішніх колоній Росії та корінних народів не є додатковою проблемою, а є центральним у цій проблемі. Довгострокова безпека України залежить не лише від військових та дипломатичних перемог, а й від побудови стратегічного підходу до її майбутніх сусідів. Багато з цих сусідів, наприклад, Татарстан, Ічкерія, Башкортостан, Черкесія, Саха (Якутія) – наразі замкнені у великій російській в’язниці народів. Російський режим обмежує їх у встановленні автономії, і вони замовчують через репресії та мілітаризацію. [1] Україна повинна бути готова взаємодіяти з цими народами як з потенційними союзниками та майбутніми суверенними акторами.
Перспективна стратегія України
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року, український парламент (Верховна Рада) прагнув налагодити стратегічний діалог з представниками корінних народів, включаючи лідерів Ічкерії, Інгушетії, Черкесії та Татарстану. До 2023 року не існувало цілісної державної політики України щодо корінних та колонізованих народів у складі Росії. Визнаючи цю відсутність політики, у серпні 2023 року Верховна Рада створила Тимчасову спеціальну комісію з питань розробки державної політики щодо корінних народів Російської Федерації. [2] Вона була створена 24 серпня, у День Незалежності України. Цій комісії було доручено розробити рамки для дипломатичної, законодавчої та стратегічної взаємодії з національними рухами всередині Росії. Вона розробила правову, політичну та міжнародну стратегію для України щодо співпраці з національно-визвольними рухами та позиціонування цих партнерств як наріжного каменю довгострокової політики безпеки та зовнішньої політики України.
З моменту свого створення комісія виконувала цей мандат шляхом постійного діалогу з представниками корінних народів, координації своєї діяльності з міжнародними інституціями та підготовки законодавства для закріплення підтримки Україною деколонізації як формального компонента державної політики. Комісія також працювала над посиленням цих голосів на європейських та міжнародних форумах, прагнучи виправити стратегічну сліпу зону, яка дозволяла Заходу не помічати природу радянського та російського імперського проекту під час перехідного періоду після холодної війни.
Наразі Комісія здійснила такі ініціативи:
- Організація круглих столів та онлайн-зустрічей за участю представників корінних народів для створення політичної бази для співпраці;
- Сприяння визнанню історичної несправедливості, включаючи офіційне визнання Україною геноциду черкесів Російською імперією у 19 столітті;
- Розробка та реєстрація знакового законопроекту «Про основи державної політики України щодо національних рухів колоніальних народів Російської Федерації», який підписали 82 народні депутати від різних партій;
- Розвиток міжнародної адвокаційної діяльності через Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), Парламентську асамблею Ради Європи (ПАРЄ) та інші відповідні органи з метою винесення питання деколонізації на світовий порядок денний.
Україна не самотня в цій боротьбі. Інші європейські гравці усвідомлюють важливість визнання внутрішнього колоніалізму Росії та нелегітимності її імперської структури. Деякі з них готові підтримати цей рух. Резолюція Парламентської Асамблеї ОБСЄ від 29 червня 2024 року [3] підкреслила необхідність термінової деколонізації. Так само, як і Резолюція ПАРЄ 2540 від квітня 2024 року [4] , яка підкреслила непропорційні втрати призовників з етнічних меншин Росії у війні проти України. Робота Спеціальної комісії України є не лише питанням безпеки України, але й необхідним кроком до справедливості, миру та демократичних перетворень на всьому постросійському імперському просторі.
Голоси корінних народів мають бути почуті
Визнаючи, що справедливість для колонізованих країн має виходити за рамки двосторонніх відносин, Спеціальна комісія прагне забезпечити, щоб голоси корінних народів були почуті на найвищому міжнародному рівні. Використовуючи інструменти парламентської дипломатії та адвокаційні ініціативи, члени комісії ініціювали конкретні кроки для включення деколонізації до міжнародного порядку денного, використовуючи найвідоміші дипломатичні платформи. Делегації Верховної Ради, включаючи членів Комісії, кілька разів зустрічалися з представниками ПАРЄ, Парламентської асамблеї ОБСЄ та членами національних парламентів по всій Європі, а також Ірландії та Канади. Ці зустрічі були корисними для просування резолюцій, що стосуються становища корінних народів, які зараз перебувають під російським правлінням.
Яскравим прикладом цього стала резолюція Парламентської Асамблеї ОБСЄ від 29 червня 2024 року. Ця резолюція визнала колоніальну структуру Російської Федерації та засудила її політику примусової русифікації, непропорційного військового призову та культурного придушення. [5] Резолюція Європейського парламенту від лютого 2024 року, [6] Резолюція ПАРЄ 2540 від квітня 2024 року, [7] та заява ОБСЄ визначили деколонізацію як передумову міцного миру. Голова комісії Марія Мезенцева-Федоренко є одним із лідерів у зміцненні цієї позиції. На сесії ПАРЄ у Страсбурзі у квітні 2024 року вона успішно запропонувала поправки до Резолюції 2540. [8] Поправки стосувалися системних переслідувань корінного населення Росії та наголошували на їхньому праві на самовизначення. Одна з поправок посилалася на Конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, стверджуючи, що практика Росії є навмисною кампанією зі знищення культурного та етнічного різноманіття.
Як заступник голови комісії, автор цієї статті також підтримував цей порядок денний через двосторонні зустрічі, зокрема з Комітетом незалежності Інгушії, який очолював Ансар Гархо. Він представив проект законодавства щодо майбутньої співпраці України з рухами корінних національних меншин та отримав структурований зворотний зв’язок під час круглого столу з питань політики, організованого Національним університетом Києво-Могилянської академії, Центром національного відродження імені Степана Бандери та Інститутом держави і права імені Корецького. Ці зусилля були не лише теоретичними. Вони породили законодавчий рух, дипломатичне визнання та зростаючий консенсус у Європі щодо того, що поневолення корінних народів у складі Російської Федерації є геополітичною кризою, яка вимагає структурованої відповіді. Ця проблема була знайома Україні до розпаду Радянського Союзу, коли українці хотіли бути почутими, але більшість світу розглядала Росію як головного міжнародного гравця.
Законодавча стратегія та основи політики
Український парламент зробив кілька важливих стратегічних кроків щодо корінних народів у складі Росії. Один з перших кроків було завершено в жовтні 2022 року, коли парламент ухвалив резолюцію про визнання Чеченської Республіки Ічкерія тимчасово окупованою Російською Федерацією. [9] Багато представників Ічкерії воювали проти російського режиму під час російсько-ічкерських війн, і тисячі з них борються за українську свободу в нинішній війні. Чеченці сформували кілька військових частин, включаючи батальйон імені Джохара Дудаєва та батальйон імені Шейха Мансура. Вони складаються з ветеранів попередніх війн з Росією та добровольців, набраних з понад 300 000 чеченських емігрантів у Європі, які прагнуть звільнення Чечні від Росії. [10]
Тимчасова спеціальна комісія з питань розробки державної політики щодо корінних народів Російської Федерації відкинула ілюзію щодо того, що Росія може бути легітимним представником корінних народів, що проживають у її межах. Вона наголосила на жорстоких порушеннях прав людини Москвою, насильницькій мілітаризації цих народів, систематичному знищенні рідних мов і культур, а також позбавленні доступу до природних ресурсів. Комісія розглядала ці порушення не як структурні елементи російського імперського проекту, а як ключ Москви до зламання опору та політики, яка проводилася протягом попередніх століть з різними народами.
Одним із найбільших порушень прав людини є примусова військова мобілізація в Росії. Вона здебільшого спрямована проти корінного населення. Тисячі бурят, чеченців, татар та інших молодих людей були змушені вбивати українців, але Збройні сили України ліквідували їх як законні цілі та окупантів. Підштовхуючи молодих людей або платячи їм йти на передову та гинути, Кремль зменшує реальний протестний потенціал, який вони могли б проявити у своїх республіках та регіонах. [11] У 2024 році стало відомо, що російський режим може знищити всю націю кереків, коли останній представник кереків був ліквідований на передовій. [12]
Законодавчо розуміння Києвом російської колоніальної політики було офіційно закріплено у першому комплексному проекті закону України «Про основи державної політики України щодо національних рухів корінних колоніальних народів Російської Федерації». Законопроект було офіційно зареєстровано 15 липня 2024 року як проект Закону № 11402. Його підписали вісімдесят два члени парламенту, які представляють усі основні фракції, а також кілька незалежних депутатів. [13] Це підкреслило, що ця політика відповідає консенсусу українського парламенту та є складним документом, який може бути корисним для всіх демократичних держав. Цей закон визначає мету політики України як підтримку реалізації політичних, економічних та культурних прав колонізованих Росією країн шляхом мирної деколонізації, і встановлює дві стратегічні цілі. По-перше, він підтримує інституційний розвиток, розбудову потенціалу та міжнародне визнання національних рухів, сприяючи їхньому перетворенню на суверенних гравців. По-друге, він сприяє розбудові демократичних інституцій, включаючи вільні вибори, та здобуття повного суверенітету на основі принципів ООН щодо самовизначення та прав людини.
Законодавство також передбачає реформи в Міністерстві закордонних справ України, Міністерстві оборони та органах національної безпеки, забезпечуючи узгодженість політики між державними структурами. У проекті передбачено внесення змін до чинних законів для втілення підтримки Україною деколонізації. Також було запущено програму адвокації для залучення членів парламенту, груп громадянського суспільства та широкої громадськості. Головною метою є інституціоналізація підтримки цієї системи як національного консенсусу. Згодом було досягнуто вирішального зрушення. Деколонізація більше не розглядалася як просто реакція на війну Росії, а натомість стала наріжним каменем бачення України щодо регіонального миру та демократичних перетворень.
23 лютого 2024 року Верховна Рада ухвалила Постанову № 10344, якою визнається право інгушського народу на створення незалежної суверенної національної держави та засуджуються злочини Росії проти інгушів. [14] Двісті сорок вісім із 450 депутатів проголосували «за». Ця постанова визнає право інгушського народу на самовизначення та створення незалежної суверенної національної держави; засуджує масову депортацію інгушів у 1944 році, розчленування національної території інгушського народу, знищення національної ідентичності інгушів, масові вбивства інгушів у 1992 році, політичні репресії та інші злочини, скоєні російським режимом з метою геноцидного знищення інгушської нації; та підтримує намір інгушського народу відродити свою територіальну цілісність та зберегти свою національну ідентичність.
Визнання геноциду черкесів
9 січня Верховна Рада ухвалила Постанову № 4206-IX, якою офіційно визнала геноцид черкеського (адигського) народу. [15] Документ підтримали 232 члени парламенту. Це був перший законодавчий акт у Центрально-Східній Європі, який визнав усі масштаби тяжкого злочину, скоєного під час російсько-черкеської війни 1763–1864 років. Це був перший важливий крок України у визнанні історичного підґрунтя сьогоднішньої трагедії, від якої черкеський та інші народи продовжують страждати під московським режимом. У резолюції підтверджувалося, що Російська імперія проводила систематичне винищення та етнічні чистки черкеського народу. Результатом стала загибель або примусова депортація понад 90 відсотків черкеського населення. Ті, хто вижив, були змушені тікати у вигнання, здебільшого до Османської імперії, і зазнали голоду, хвороб та культурного руйнування. Резолюція ґрунтувалася на міжнародно-правових справах, зокрема на Конвенції ООН 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, [16] Гаазькій конвенції 1907 року, [17] та Загальній декларації прав людини. [18] Вона також спиралася на регіональні прецеденти, такі як визнання Верховною Радою Кабардино-Балкарії 1992 року [19] та резолюція Парламенту Грузії 2011 року. [20]
Резолюція України закликала інші європейські держави також визнати геноцид черкесів. Члени українського парламенту також закликали інші країни підтримати право черкеської діаспори на репатріацію на історичну батьківщину та прагнути національного самовизначення. Крім того, резолюція закликає міжнародні органи протистояти зусиллям Росії щодо фальсифікації історії черкесів та сприяти освіті та підвищенню обізнаності з цього питання через академічні та культурні ініціативи. Україна зазнала подібних репресій, як і Черкесія, її історія та значення Києва як столиці Київської Русі неодноразово фальсифікувалися чиновниками в Москві, щоб применшити ідентичність, довговічність та самобутність української нації. Це є невід’ємною частиною нинішньої імперської політики Росії. Ухваливши цю резолюцію, Україна продемонструвала свою прихильність до рухів за глобальну справедливість як з точки зору моральних, так і з точки зору правових принципів. Україна демонструє, що готова протистояти спадщині російського імперіалізму діями, а не лише риторикою. Як щит Європи, Україна продемонструвала, що може захищати не лише власну спадщину та спадщину, а й інших народів. Незважаючи на те, що всі групи представляють різні народи, вони стикаються з однаковою проблемою з боку імперії.
Погляд у майбутнє
Результати роботи Спеціальної комісії представляють собою значний зсув у баченні України щодо національної та європейської безпеки. Роками світ був зосереджений на статусі Росії як ядерної держави, члена Організації Об’єднаних Націй та геополітично впливової країни. Тим часом, причиною нинішньої війни та ширшої кризи, спричиненої Росією, є те, що світ не визнав існування неросійських етнічних груп всередині імперії. Однак ці народи все ще мають потенціал для справжнього опору. Випадки Першої російсько-чеченської війни (1994–1996) та Другої російсько-чеченської війни (1999–2009) продемонстрували, що корінні народи все ще здатні до опору, і що мільйони людей прагнуть свободи від російського правління. Чим глибше досліджується Російська Федерація, тим очевидніше, що імперія залежить від репресій корінних народів та знищення неросійської національної ідентичності. Ця політика століттями була справжнім обличчям Москви. Інші народи стикаються з такою ж долею знищення, як і керецький народ, якщо світ не допоможе їм звільнитися та досягти суверенітету та державності. Той факт, що багато країн не визнали всі поневолені країни, мав вирішальні негативні наслідки. Політика західних держав щодо Росії після 1991 року надавала пріоритет стабільності та визнавала легітимність режиму, ігноруючи країни, які Москва незаконно ув’язнила. Ця помилка призвела до відродження імперіалізму. Такій невдалій політиці потрібно покласти край, оскільки вона лише заохочує імперську експансію.
Робота Спеціальної комісії демонструє, що взаємодія з корінними народами є стратегією посилення безпеки України та ширшого європейського регіону. Ці народи мають давні традиції опозиції до Москви та особливе бачення суверенітету. Вони здатні організовувати опір і повинні стати невід’ємною частиною майбутніх зусиль, спрямованих на прискорення розпаду імперії. Для України налагодження та управління зв’язками з цими рухами є важливим для післявоєнної регіональної безпеки. Якщо Російська Федерація розпадеться, як прогнозує дедалі більше аналітиків, то Україна повинна бути готова орієнтуватися на суспільства, які існують у її складі. [21] Це передбачає розуміння суб’єктів, які можуть стати новими представниками держави, розвиток інституційних зв’язків з їхніми політичними рухами та підтримку процесів, що сприяють демократії, правам людини та мирному самовизначенню.
Визнання геноциду черкесів – це приклад того, як моральний крок може стати інструментом стратегічного партнерства. Визнаючи минулі злочини, Україна будує довіру з цими країнами. Це демонструє, що її міжнародна політика ґрунтується не лише на опорі російській агресії, а й на перспективному баченні справедливості. Це невід’ємна частина національної стратегії України, яка позиціонує країну як регіонального лідера, здатного формувати постімперське майбутнє.
Щодо політичних питань, прийняття Законопроекту № 11402 трансформує це бачення в сучасну та структуровану офіційну політику. [22] Це слугує основою для багатосекторального підходу до деколонізації, що охоплює дії у зовнішній політиці, оборонному плануванні, питаннях міграції та інформаційній стратегії. Це також створює нову основу для співпраці із західними партнерами. Багато з них тепер мають більше інформації для визнання колоніального характеру російської державної політики. Більше того, Україна як нація є важливим прикладом для інших країн. Її політичне бачення демонструє, що постконфліктна реконструкція повинна означати не лише відновлення втраченого, але й демонтаж структурних систем, які зробили конфлікт неминучим. Це стосується не лише України. Це стосується Європи та ширшої світової спільноти. Підтримка прав корінних народів має вирішальне значення не лише для історичної справедливості, але й для забезпечення їхнього теперішнього та майбутнього благополуччя. Це також є ключовою умовою для побудови миру, запобігання авторитарному реваншизму та створення стабільного, плюралістичного майбутнього для територій, які зараз перебувають під імперським правлінням Росії. Перетворюючи деколонізацію на державну політику, Україна захищає себе від наступної війни та допомагає світу будувати нові відносини, в яких такі війни стають неможливими.
[1] Штепа, Вадим. «Мілітаризація регіональної політики призводить до занепаду федералізму в Росії». Eurasia Daily Monitor 22 (28 квітня 2025 р.). https://jamestown.org/program/militarization-of-regional-policy-leads-to-decline-of-federalism-in-russia/ .
[2] Постанова Верховної Ради України № 3355-IX від 24 серпня 2023 року. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3355-20#Text
[3] Резолюція ПА ОБСЄ «Необхідність деколонізації Російської Федерації», 29 червня 2024 р. https://www.oscepa.org
[4] Резолюція ПАРЄ 2540 (2024): «Смерть Олексія Навального та необхідність протистояти тоталітарному режиму Володимира Путіна та його війні проти демократії», 17 квітня 2024 р. https://pace.coe.int/en/files/33511/html
[5] Резолюція ПА ОБСЄ «Необхідність деколонізації Російської Федерації», 29 червня 2024 р. https://www.oscepa.org
[6] Резолюція від 29 лютого 2024 року щодо вбивства Олексія Навального та необхідності дій ЄС на підтримку політичних в’язнів та пригнобленого громадянського суспільства в Росії. https://www.europarl.europa.eu/doceo/document/TA-9-2024-0083_EN.html
[7] Резолюція ПАРЄ 2540 (2024): «Смерть Олексія Навального та необхідність протистояти тоталітарному режиму Володимира Путіна та його війні проти демократії», 17 квітня 2024 р. https://pace.coe.int/en/files/33511/html
[8] Резолюція ПАРЄ 2540 (2024): «Смерть Олексія Навального та необхідність протистояти тоталітарному режиму Володимира Путіна та його війні проти демократії». https://pace.coe.int/en/files/33511/html
[9] «Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук доповів про результати пленарного засідання», Верховна Рада, 18 жовтня 2022 р. https://www.rada.gov.ua/en/print/229468.html
[10] Фен, Емілі та Катерина Малофєєва. Зустрічайте чеченський батальйон, який приєднується до України для боротьби з Росією, – та співвітчизників-чеченців, 5 вересня 2022 року. https://www.npr.org/2022/09/05/1119703328/chechens-ukraine-russia .
Sky News, «ЕКСКЛЮЗИВ: Чеченці воюють з Путіним в Україні», 22 грудня 2022 року . https://www.youtube.com/watch?v=hND3DPX3sNU .
[11] Ґобл, Пол. «Демографічні проблеми Росії роблять мобілізаційні плани Путіна вибухонебезпечними». Eurasia Daily Monitor 19, № 139 (22 вересня 2022 р.). https://jamestown.org/program/russias-demographic-problems-make-putins-mobilization-plans-explosive/ .
Суханкін, Сергій. «Етнічно неросійські формування у війні Росії проти України: Башкортостан». Eurasia Daily Monitor 21, № 52 (4 квітня 2024 р.). https://jamestown.org/program/ethnically-non-russian-formations-in-russias-war-on-ukraine-bashkortostan/ .
Суханкін, Сергій. «Етнічно неросійські формування у війні Росії проти України: Поволжя». Eurasia Daily Monitor 21, № 54 (9 квітня 2024 р.). https://jamestown.org/program/ethnically-non-russian-formations-in-russias-war-on-ukraine-the-volga-region/ .
Суханкін, Сергій. «Етнічно неросійські формування у війні Росії проти України: Сибір». Eurasia Daily Monitor 21, № 58 (16 квітня 2024 р.). https://jamestown.org/program/ethnically-non-russian-formations-in-russias-war-on-ukraine-siberia/ .
Суханкін, Сергій. «Етнічно неросійські формування у війні Росії проти України: Північний Кавказ». Eurasia Daily Monitor 21, № 66 (30 квітня 2024 р.). https://jamestown.org/program/ethnically-non-russian-formations-in-russias-war-on-ukraine-north-caucasus/ .
[12] “Под Курском Погиб Один Из Представителей Народа Кереков”. Сибирь.Реалии, 11 грудня 2024 р. https://www.sibreal.org/a/v-kurskoy-oblasti-pogib-odin-iz-poslednih-predstaviteley-malochislennogo-naroda-kerekov/33234586.html .
Міжнародна група з прав меншин надає інформацію про кереків як невелику корінну меншину в Росії. https://minorityrights.org/minorities/kereks/
[13] Проект Закону про основні засади державної політики України щодо взаємодії з національними рухами колоніальних народів Російської Федерації, 15 липня 2024 р. https://itd.rada.gov.ua/billinfo/Bills/Card/44539
[14] «Сьогодні Україна офіційно визнала право інгушського народу на створення незалежної держави | Антиімперський блок націй». Антиімперський блок націй, 23 лютого 2024 р. https://abn.org.ua/en/documents/today-ukraine-officially-recognized-the-right-of-the-ingush-people-to-create-an-independent-state/ .
[15] Постанова Верховної Ради України «Про визнання геноциду черкеського (адигського) народу, скоєного Російською імперією. Проект Закону про основні засади державної політики України щодо взаємодії з національними рухами колоніальних народів Російської Федерації» від 9 січня 2025 року. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4206-20#Text
[16] Постанова Верховної Ради України «Про визнання геноциду черкеського (адигського) народу, скоєного Російською імперією. Проект Закону про основні засади державної політики України щодо взаємодії з національними рухами колоніальних народів Російської Федерації» від 9 січня 2025 року. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4206-20#Text
[17] Конвенція (IV) про закони та звичаї сухопутної війни від 18 жовтня 1907 року. https://ihl-databases.icrc.org/en/ihl-treaties/hague-conv-iv-1907
[18] Загальна декларація прав людини, 10 грудня 1948 р. https://www.un.org/en/about-us/universal-declaration-of-human-rights
[19] Регіональне визнання геноциду черкесів у Російській Федерації, доступ отримано 23 червня 2025 року. http://justiceforcircassia.org/
[20] «Верховна рада Аджарії проводить установче засідання». Цивільна Грузія, 28 листопада 2016 р. https://civil.ge/archives/125964 .
[21] Фонд Джеймстауна, «Майбутнє Росії: виклик для політики США», 12 червня 2025 р. Відео на YouTube, 8:28:45. https://www.youtube.com/live/YX24g0Q_aAo .
[22] Проект Закону про основні засади державної політики України щодо взаємодії з національними рухами колоніальних народів Російської Федерації, 15 липня 2024 р. https://itd.rada.gov.ua/billinfo/Bills/Card/44539
The Jamesown Foundation
