Дещо з історії Грузії
Грузинський народ — один з найдавніших. Державне життя його почалося приблизно за 1500 років до Р. X., первісно на просторі долини рік Тіґру і Євфрата. Таким чином головна маса грузинського народу жила в Передній Азії, хоч і на Кавказі з найдавніших часів були розсіяні грузинські племена. Під тиском Вавилону, а особливо Асирії, і потім індогерманців грузинське царство було зруйноване.
За свідченнями грецького подорожника й історика Страбона, що жив у І. ст. до Р. X. і відвідав грузинську країну Колхіду, ця країна вже тоді процвітала і мала жваві торговельні й культурні зносини з усіма народами Передньої й Середньої Азії і навіть з Індією. Через ріку Ріон, що впадає в Чорне море, було перекинуто 120 кам’яних мостів, а в портовому місті Поті потрібно було до 70 перекладачів з різних мов.
Християнство в Грузії почало ширитися вже з І. ст., але офіційно грузинський народ прийняв християнську віру в 325 р. за царя Міріяна. І знаменно — від руки святої діви Ніни, що за переказом прийшла з Каппадокії на веління Божої Матері, яка з’явилась їй у сні і сказала: «Встань, іди в країну поган і просвіти її».
Древньою столицею Грузії був Мцхет, від якого починається славетна воєнно- грузинська дорога. Там же збудовано чудесний собор «Светі Цховелі» (стовп життя). Але цар Вахтанґ Ґорґ Аслані переніс у V. ст. столицю в ним же збудоване місто Тбілісі, назва якого походить від слова «тбілі» (тепле), тому що в цьому місці є гарячі сірчані джерела.
В VII ст. зростає могутність арабів, які, підкоривши всю Передню Азію, досягають меж Грузії та опановують її. Панування арабів триває до 1121 р.
З 1121 р. до 1221 р., отже впродовж одного століття, Грузія досягає високого розвитку. Особливо за славетної цариці Тамар. Кордони Грузії в цей час сягають від Чорного моря до Каспійського і до Трапезунду, де постає т. зв. Трапезундська держава під протекторатом Грузії. Ця доба в історії Грузії названа золотим віком, і знаменитий Шота Руставелі, що створив величну поему «Витязь у тигровій шкурі», з’являється саме в цей час.
Чінгіс-Хан в 1221 р. вдирається в Грузію, щоб потім рушити на Русь. З пануванням монголів починається занепад могутности Грузії. Вона намагається за царя Олександа в XV віці підвестись до колишньої могутности, але мусулманський ворожий світ, що її оточує, занадто сильний, і всі її зусилля лишаються даремними. З захопленням Константинополя турками 1453 р. і знищенням Візантії остаточно, закриваються двері в Европу до християнських країн, до яких Грузія неодноразово зверталась за допомогою, але безуспішно.
Підступна політика Москви
Послаблена в безперервній війні проти Персії і Турції, Грузія, не знаходячи допомоги з Европи, щоб урятуватися від цілковитого поглинення мусулманським світом, мусіла звернутись до півночі — в надії, що православна Росія простягне руку допомоги християнській країні. Грузинські посли часто відвідують московських царів’ і просять дати допомогу. Але Москва в той час була ще слаба, ще не означились основні лінії її політики просування на південний схід і на півіденний захід, хоч уже Іван Грозний встигає захопити місто Астрахань. Але коли Москва міцнішає і починається час здійснення її політики загарбництв у вищезгаданих напрямках, московські володарі користуються скрутним становищем Грузії і, замість допомогти, вдаються до підступних метод, щоб ослабити її ще більше, маючи на меті поглинути.
З численних прикладів, що ілюструють аморальність метод російських володарів, ми наведемо деякі, щоб стало ясно, якими шляхами закріпилася в Грузії Росія, яка добре зрозуміла, що володіти Грузією означає рано чи пізно володіти і всім Кавказом.
Вахтанґ VI і Петро І
Петро І оголосив 1722 р. війну Персії — ніби за те, що російських купців пограбовано на території Персії. Російський імператор знаючи, що грузинського царя Вахтанґа VI притискає Персія, запропонував йому воєнний союз проти спільного ворога. Звичайно, Вахтанґ VI охоче погодився, щоб остаточно визволитися з-під опіки перського шаха. Але Петро І договорився з перським шахом, який відступив Росії Баку, після чого російський імператор звелів вивести своє військо з Дербенту і відіслати назад в Астрахань, залишивши Вахтанґа VI з його військом на полі битви. Звичайно, перський шах жорстоко розправився з Грузією. Вахтанґ VI був змушений тікати в Росію; разом з ним подалося 2 389 осіб: князів, духовних та шляхти.
Іраклій II і Катерина II
З 1768 р. Катерина II почала готуватися до війни з Турцією. Вона звернулась за допомогою до грузинського царя Іраклія II. Був створений воєнний союз Грузії і Росії. Російська цариця прислала на допомогу Грузії, замість умовлених п’ятьох полків, тільки 3 767 солдатів під командуванням відомого авантурника графа Тотлебена. Він, не зважаючи на те, що уділена допомога була нікчемною, почав у Тбілісі плести різні інтриги, під’юджуючи деяких незадоволених князів проти Іраклія.
Ґеорґій XII – останній король Грузії
Почалась війна. 15 березня 1770 р. Іраклій з своїми військами вирушає з Тбілісі проти турків, що зайняли Ахал-цихе. 20 квітня починаються бої біля селища Аспіндзі, але на жах грузинського царя отримано вісті, що Тотлебен повернув своє військо і пішов до Тбілісі. Не зважаючи на зраду, Іраклій, що ніколи не відступав і часто перемагав ворогів малими силами, дав бій і здобув блискучу перемогу, яку звуть в історії Грузії «блискучою битвою біля Аспіндзі».
Виявилося, що Тотлебен, сподіваючися, що Іраклій буде розбитий турецькою армією, хотів здійснити свій плян: скинути грузинського царя і оголосити себе володарем Грузії. Поведінкою Тотлебена були обурені навіть російські офіцери, що, звичайно, не знали справжніх намірів Петербурзького двору. Для доказу справжніх намірів Катерини II тут доречно навести одне місце з листа першого міністра цариці, Паніна, посланого ним до Тотлебена: «Ваша поведінка хоч і корисна, але покищо рано, і треба бути обережним, особливо під час війни, але, можливо, настане час і на це, а покищо треба, щоб грузини воювали разом з нами проти Турції» (А. Цаґарелі. Грамоти, том І, ст. 141). Цей лист Паніна ширших коментарів не потребує.
10 липня 1774 р. був складений так званий Кучук-Кайнарджський договір між Росією і Турцією. Російське військо вийшло з Грузії.
Іраклій II, що зневірився в Росії, знову звернув свої очі на Европу, посилаючи послів у Рим, Париж, Відень, але всі старання його лишаються безуспішними. Тим часом Росія ще більше просувається до меж Кавказу. Це знову турбує Турцію. Знову пахне війною, і саме в цей час ген. Потьомкін в 1782 р. посилає лікаря Рейнеґа в Тбілісі, щоб схилити Грузію до протекторату, радше до союзу з Росією. Не знаходячи іншого виходу, Іраклій II неохоче погоджується, хоч багато впливових людей у Грузії, в тім числі і власний його канцлер, мудрий Леонідзе, були проти союзу з Росією.
24 липня. 1783 р. в місті Георгіївському представники обох держав — Росії й Грузії підписали трактат. Відносно змісту цього трактата французький професор Le Fur, аналізуючи його, робить між іншим,, такі завваги: «Перед нами міжнародна умова, укладена між рівними державами і з правного погляду між суверенними сторонами. Тому Грузія і після укладення трактата з Росією продовжує безпосередньо користуватися міжнародним правом. Вона з погляду міжнародного права лишається державою».
Так виглядає умова між Росією і Грузією, на яку часто посилаються і на підставі якої Росія зобов’язалась допомогти Грузії під час війни. Але Росія знову не дотримала свого слова. Вона прислала в Грузію тільки два батальйони війська, а по її закінченні взяла назад і цю нікчемну військову силу. І знову Грузія опинилась під ударами перського Аґа-Магомет-Хана, що з великим військом вдерся 1795 р. до Грузії і після кривавих боїв 12 вересня здобув Тбілісі. Розправа була люта, місто сильно зруйновано, до 80 тисяч мешканців Грузії переможці погнали до Персії. Генерал Гудович, головнокомандувач військ т. зв. кавказької лінії, щойно 10 жовтня отримав наказ про допомогу Грузії, коли Аґа-Магомет-Хан уже відходив з Тбілісі. А саме військо (два батальйони) прибуло в Грузію в грудні, але тільки для того, щоб підступно готуватися до анексії країни.
Після такого спустошення Грузія не могла випростатись, тим більше, що присутнє російське військо не допомагало, а тільки заважало і намагалось створити такий стан, щоб Грузія, як стиглий овоч, упала в руки Росії.
Року 1796 померла Катерина II, а 1797 р. вмер Аґа-Матомет-Хан, що завдав Грузії такого страшного удару і тим полегшив Росії проковтнути її. 11 січня 1798 р. помер і Іраклій II, про якого Фрідріх II пруський колись висловився: «В Европі я один полководець, а на сході — Іраклій II, цар Грузії».
Якщо за Іраклія II Росія ще не наважувалася здійснити свого підступного пляну, то після його смерти питання анексії було вже вирішене в Петербурзькому дворі. Чекали ще смерти сина Іраклія Георгія XII, що зійшов на престол після смерти .батька. На нещастя, і він був хворий на страшну недугу-водянку, і з дня на день чекали його смерти. Але в Петербурзі поспішали: вже 18 грудня 1800 р. сенат виніс постанову про анексію, 22 грудня імператор Павло І підписав маніфест, а Георгій XII помер 22 грудня. Отже навіть не дочекались його смерти. Тому що і Павло І скоро помер, оголосити маніфест 1801 р. про знищення царства Грузії і перетворення його в російську губернію припало імператорові Олександрові І.
Грузинський народ, переконавшись навіч в обмані царської Росії, відповів повстаннями: в 1802 р., потім в 1804 р., в 1812 р. всенародним,” т. зв. Кахетинським повстанням і, нарешті, змовою 1832 року, але всі зусилля були марними.
Катерина Дадіяні, остання володарка князівства Мінґрелії
Росія, захопивши східню Грузію, її центр, зробила цим самим рішучий крок до оволодіння Кавказом і до дальшої експансії. Вона перш за все звернула свою увагу на південний схід, лишивши покищо західню Грузію, провінції: Імеретію, Гурію, Мінґрелію і Сванетію в спокої. Ці провінції, бувши частинами Грузії, управлялись проте автономно. Крім того, вони були в сфері впливу Турції, і Росія мусіла з цим рахуватися. Хоч уже від 1802 р. вона різними способами домагалася, щоб і ці провінції бодай номінально признали протекторат російського імператора. Це вдалося їй легко завдяки політиці Турції. І в результаті Імеретія, Гурія й Абхазія до 1810 р., одна за одною, анексуються Росією, що діє тими самими методами, що і в східній Грузії.
Тільки Міґрелії та Сванетії вдається протриматися до 1857 р. внаслідок їх географічного положення. Росія тут не поспішала, чекаючи на сприятливий час.
Методи, що їх застосовувала Росія до цих двох князівств, ще яскравіше позначені підступом. Росія і її правителі на Кавказі мали справу з вдовою Давида Дадіяні, жінкою незвичайної краси, на ім’я Катерина, дочкою хрищеника Катерини II, Олександра Чавчавадзе, учасника змови 1832 року і відмого поета Грузії. По смерті чоловіка вона успадковує Мінґрелію, і Росія її затверджує. В 1855 р. почалася Кримська війна. Турецький головнокомандувач, Омар Паша, займає Мінґрелію. Катерина, за старою традицією на коні і в бурці, командує загоном мінґрельців, що діє проти напасника. Петербург захоплений нею, в сальонах високих дам створюють про неї леґенди.
Катерина Дадіяні
І ось, коли війна кінчається і Мінґрелія вже звільнена від турецького війська, Катерину запрошують до Петербургу на коронацію. Всі нею зачаровані і більше від усіх — сам молодий імператор. Але свято коронації кінчається. Катерині час їхати в Мінґрелію; але її під добропристойним претекстом затримують у Петербурзі; тим часом правителі Кавказу, намісник Баратінський і ген. Колубякін підготовляють анексію Мінгрелії. На щастя Росії і на нещастя Мінґрелії, на ґрунті нужденного стану населення, зруйнованого під час перебування турецького війська, виникає селянське повстання проти місцевих князів, що теж потерпіли від війни. І ось — перша нагода до втручання для російської влади, щоб Мінґрелію взяти в свої руки. Так і роблять. Генерал Колубякін вирушає з військом у Мінґрелію. Він стає по боці селян проти місцевих володарів. І, коли Катерина приїздить, вона застає в своїй країні таку картину: росіяни обіцяють звільнення селянам від кріпацтва і тим привертають їх до себе. Катерина в гніві питає Баратінського і самого Олександра II: «Селян у Росії ще ніде не звільняють, чому ж починають саме з Мінґрелії?» Але, звичайно, вона не отримує жодної відповіді. Факт стався, російські війська ввійшли в Мінґрелію, лишається тільки усунути саму Катерину з країни, але «з гідністю, щоб не вразити її самолюбства». Такий наказ самого імператора. їй обіцяють, що її малий син, ставши повнолітнім, отримає назад автономію Мінґрелії. Вона не дуже вірить, але що їй лишається? Вона їде з своїм сином 25 жовтня 1857 року в Петербург, щоб уже не повернутися. Син її 1867 року стає повнолітнім, але його примушують відмовитися від трону. В заміну дають йому 1 мільйон рублів і прізвище Мінгрельський.
Скасування автономії в Сванетії, що має сполучення з зовнішнім світом тільки три місяці на рік, не обійшлося без кривавої жертви для російських правителів у Грузії. Баратінський, вирішивши покінчити з останніми рештками самоуправління на Кавказі, звелів кутаїському губернаторові Ґаґарінові викликати з Сванетії її володаря, Константина Дадешкеліяні. Отримавши запрошення і не підозріваючи нічого злого, Дадешкеліяні їде спокійно в Кутаїс представитися губернаторові. Там він довідується, що його «справу» передано на розгляд до Петербургу; його самого ставлять під догляд російських урядовців. Проходять місяці, Дадешкелііяні хоче їхати назад у Сванетію, але йому не дозволяють. Нарешті він вирішує востаннє поговорити з Ґаґаріним і пояснити, що йому конче треба їхати назад. Але нічого не допомагає. Навіть гірше — Ґаґарін каже йому, що він негайно мусить вирушити в Еріван, на місце заслання. Тоді Дадешкеліяні, людина з характером ягняти, стає титром. Вихопивши з піхов кинджал, він кидається на Ґаґаріна і кількома ударами вбиває його, а з ним і трьох його урядовців. Дадешкеліяні заарештовують, військовий суд виносить йому кару, і вже на другий день його розстрілюють.
Один з вищих урядовців в Мінгрелії того часу, Бороздін, у своїх спогадах про Мінгрелію завважує: «Вимога Катерини Дадіяні зберегти автономію Мінгрелії суперечила всій політиці Росії, що провадила асиміляцію згідно з основними прагненнями імперії». (Бороздін, «Воспоминания», стор. 183).
Кращої характеристики і не придумати. Імперська Росія органічно не здатна була керуватись іншими принципами, ніж асиміляція і русифікація. Кінець-кінцем це і погубило її.
Д. Саґірашвілі
Архів ОУН. – Бібліотека. – Газети. – Сучасна Україна. – 25 квітня 1954. – С.7-8
