Тривожний ранок 22 квітня 1996 року. Телефон не вгамовується. Дзвінки не лише з України. “Ви чули? Кажуть, рашисти вбили Джохара…» Насилу додзвонилася до Грозного. Сказали, що у них також ходять такі чутки. «Але ми не віримо!» І я не вірила – разом із чеченцями. Наступного дня зателефонував віце-президент ЧРІ Зелемхан Яндарбієв. Ми готували до видання в Україні його книгу «Чечення – битва за волю». Зелемхан попросив поки не відправляти її в друкарню і пояснив: «Готую вимушене післямову».
Це не чутки. Джохара вбили… Так я пізнала правду. Засікли під час телефонної розмови в ніч з 21 на 22 квітня, цього разу теракт вдався. «Із третьої спроби, – уточнив Яндарбієв. – Двічі росіяни бомбили село Шалажі у той час, коли Джохар говорив телефоном на околиці села. Вдруге уламок зачепив кисть його руки.
З третьої спроби трагедія була створена. Поранення виявилося смертельним». Я запитала, чи міг він говорити, якщо так, якими були його останні слова. «Ті, хто вцілів, – сказав Зелімхан, – кажуть, що просив закінчити розпочату справу». Цього дня Державний Комітет Оборони ЧРІ поклав обов’язки Президента Ічкерії на Яндарбієва. А ще через деякий час я отримала доповнення до його книги під назвою «Вимушена післямова».
Біль втрати великої Людини ми переживали важко: мої рідні та друзі, моє місто (тоді я жила у Львові) не прощають злодіянь Кремля, бо завжди вважали його тираном, бузувіром. Через деякий час Львівська міська рада ухвалила постанову про присвоєння імені Джохара Дудаєва однією з вулиць у центрі міста. Для мене ж Ічкерія стала частиною мого життя, пам’яттю про Великих, самовідданих, справжніх. Джохар був першим чеченцем, який мене вразив.
Коли Ічкерія проголосила Незалежність, а також обрала свого Президента, я, попередньо отримавши згоду на інтерв’ю з ним, у січні 1992 року прибула до Грозного, оселилася в готелі «Кавказ», отримала акредитацію та о 18.00 опинилась у кабінеті Дудаєва. «Здрастуйте, пане Президенте!» І у відповідь: «Вітаю вас! Як справи в Україні?» Приголомшена його прекрасною, без акценту (!) українською мовою, я дізналася, що свого часу служив він в Україні, де й вивчив українську мову.
А деякі, які все життя живуть в Україні, вивчити нашу мову не зуміли! Ми говорили про Ічкерію та Україну, про Грузію, з Президентом якої Звіадом Гамсахурдіа незабаром я познайомилася завдяки Джохару, про долі наших народів. Звісно ж, про Свободу! Інтерв’ю вийшло за назвою «Як добре бути незалежним! “в газеті “За вільну Україну”, у виданні “Тернистий шлях до свободи” та інших.
Так почалася в моєму житті чеченська «епоха», протягом якої мої журналістські відрядження склали дев’ять чи десять поїздок до Ічкерії, остання з яких відбулася 1997 року. Всі ці роки були найважчими для народу Ічкерії. Імперія зла не залишала чеченцям і дня без своєї опіки: провокацій, терактів, брехні. Але ніколи я не зустрічала в команді Дудаєва зневірених у своїй перемозі. «Праве діло завжди перемагає! Безліч російських військ, – говорив Джохар, – зможе окупувати нашу країну. Але кожен із них позаздрить мертвим, бо його життя на нашій землі в статусі ворога буде страшнішим за пекло.» Так і сталося.
Після застосування Росією зброї масового знищення «касетних» бомб чеченці вирішили піти зі столиці. Росіяни увійшли і до Грозного, і до багатьох селищ. Але їх не залишав страх перед кожним чеченцем, боялися з’явитися на вулиці, якщо там бачили трьох жінок. Вони тремтіли через звіряче ставлення Москви до них же, своїх солдатів, як це було в новорічну ніч 1995-го, коли сотні ненавчених новобранців Майкопської дивізії згоріли в танках, їх трупами був вистелений весь Грозний, але Грачов відмовився забирати своїх мертвих. “Вам вони заважають на ваших вулицях, ви і прибирайте”, – була відповідь.
Тоді останками мертвих російських хлопчиків, покликаних у листопаді до «непереможної та легендарної» і через два місяці кинутих «брати Грозний», щоб потім «брати Крим», харчувалися голодні собаки. Чому я була свідком. Як і «показань» офіцер’я, яке, здавшись у полон, розповідало про свій агітпроп, який «правильно» агітував солдатиків боротися до останнього патрона у Грозному, щоб потім нарешті вирушать на Крим. Коли я поцікавилася до того ж тут Крим, полонений підполковник здивувався моєму питанню: «Ну як же? Це наша фішка. Фішку привели в дію майже через двадцять років.
Безстрашність, готовність померти за волю Ічкерії її синів мене захоплювали. Багато хто з них із гранатами в руках кидалися під російські танки, тобто йшли на вірну смерть. Джохар своїм указом заборонив такі «надмірності», пояснивши молодому «племені», мовляв, у Росії більше танків, ніж в Ічкерії мешканців. Але честь та гідність захисника Вітчизни виховував. Не раз я цитувала його слова: «Кожен чеченець – воїн. Виповнилося шість років – ставай до лав захисників Батьківщини». Їх, звичайно, не посилали на лінію вогню, але мистецтву захисту рідної землі, її честі та гідності навчали.
Під час нашого чергового інтерв’ю ми говорили про національно-визвольний рух України часів Української Повстанської Армії, і Президент Дудаєв здивував мене глибокими знаннями її історії, про що я й сказала. «Зараз багато про що можна прочитати, але я дізнавався про таємниці українського підпілля задовго до розвалу Союзу, – сказав Джохар. – Від своїх товаришів по службі з України». Як? – Здивувалася я. – Ви, радянські офіцери, ризикуючи багато чим, розмовляли про заслуги перед нацією бандерівського руху, українці між собою могли…» «Так я ж чеченець, Маріє..» І мені стало соромно за себе.
2014 року російські окупаційні війська захопили наш Крим і вторглися на Донбас. Нашу свободу разом із українськими добровольцями захищав (і захищає) батальйон імені Джохара Дудаєва. Я пишаюся ними. Крім подяки – пишаюся, тому що вони представляють народ, свою причетність до якого я відчуваю серцем та душею.
Мені пощастило, бо в моєму житті зустрілися люди, високі покликанням рідної землі та честю. Такі, як Джохар Дудаєв. Аристократ Духа. Лицар Честі.
Не можу відмовити собі в бажанні навести слова Абдурахмана Авторханова, видатного сина Ічкерії, який у грудні 1994 року, мешкаючи в Мюнхені, висловив захоплення своїм народом та його лідером. У своєму зверненні він писав: «Дорогий мій Джохаре! У цей доленосний час, коли йдеться про те, чи не бути чеченському народу на цій грішній землі, хочу, дорогий Джохаре, звернутися особисто до тебе з моїм, може, останнім прощальним словом.
Ти обезсмертив ім’я чеченського народу, піднявши перед усім світом прапор свободи та незалежності твоїх великих попередників – шейха Мансура, імама Чеченні та Дагестану Шаміля. У той час, коли горезвісні «батьки» великої західної демократії тремтять перед катами з Кремля, вважаючи народовбивство на Кавказі внутрішньою справою Москви, ти насправді довів, що Захід тремтить перед колосом на глиняних ногах. Хай допоможе тобі Аллах довести великий прапор кавказької незалежності до переможного кінця».
Приходь вільним!
Марія БАЗЕЛЮК, Заслужений журналіст України. Місто Київ
