Ще недавно вимоги колонізованих Росією народів часто звучали мовою «автономії», «федералізму» чи захисту культури. Сьогодні дедалі частіше звучить інше слово — деколонізація.
Свіже дослідження, опубліковане Cambridge University Press у липні 2026 року, показує: після початку повномасштабної війни Росії проти України деколоніальна риторика помітно поширилася серед активістів і представників етнічних меншин РФ у цифровому просторі.
Дослідниця виділяє три основні напрямки. Перший — політичне самовизначення, коли старі вимоги автономії переосмислюються як боротьба з колоніальним пануванням Москви. Другий — захист корінних культур, мов, історичної пам’яті та земель. Третій — релігійний дискурс, передусім серед частини мусульманських спільнот.
Важливо й те, що ця боротьба більше не обмежується територією Росії. Діаспори, цифрові платформи та міжнародні мережі дозволяють башкирам, татарам, саха, бурятам, чеченцям, комі та іншим народам говорити про свої права вже не як про «внутрішню проблему РФ», а як про питання самовизначення і деколонізації.
Це не означає, що всі ці народи мають однакові політичні цілі. Навпаки — дослідження наголошує на відмінностях між рухами. Але спільним стає усвідомлення: імперська модель не є єдиним можливим майбутнім.
Москва десятиліттями намагалася представити народи імперської периферії лише як «національні меншини». Деколонізаційний дискурс повертає їм іншу політичну суб’єктність — право бути народами, які самі визначають своє майбутнє.
І саме тут починається найважливіша зміна.
Імперія слабшає не лише тоді, коли втрачає території. Вона слабшає тоді, коли підлеглі народи перестають вважати її своїм єдиним майбутнім.
