Колись те було, десь на початку 1980-х, мій колега з-під Вінниці, намагаючись і мене долучити до своїх якихось-там міркувань, напівдовірливо сказав: «Ми ж, рускі!». На що я тут-таки відповів із притиском: «Я – НЕ рускій!». Тоді він, начебто примирливо, «поступився»: «Ну добре, добре, ми українці».
Мені це запам’яталося тоді не як індикатор понять цього колеги, а як цілком певний соціокультурний вимір тієї дрімучости, яку «с упоєнієм і самоотверженностію» поширювали тоді навіть освіченіші особини. Вони хотіли бути «рускіми». Мій сусід на цілі дні вмикав якусь свою шарманку і на весь голос дудукав общесовєтскіє пєсенкі.
Десятиліттями школярів заохочували до такого випробуваного механізму зросійщення як «Зарніца» з її русско-совєтской романтікой. Усе це пхалося в свідомість і осідало в підсвідомости брудним намуром. Я це все веду до розуміння того, з якого липкого багна ми тепер видряпуємося. Але на цьому шляху ще трапляється чимало тих, хто все ще живе фантомами русского міра і русской культуркі.
Незадовго перед війною, купуючи яблука на базарі на Оболоні завівся з продавчинею із вінницьких-таки Носківців. Вони там завсідники на цьому базарі, возять яблука. Я час від часу вступаю зі своїми землячками в різні, не раз дуже непрості, балачки. Зачепився за тему русскіх пєсєнок, які на Вінниччині грали на весіллях та різних там аманінах. Вона цілком з певністю стверджувала: «А що, а мені наравляця пісні Пахмутової». А далі взагалі був відпад, коли вона бовкнула, «а Путін – розумний чоловік!». Спитав її, чи чула вона про війну на Донбасі, і побажав, щоби вона скоропостижно здохла.
З великою імовірністю, це була вчителька, можливо і далі продовжувала пріподавати русскій язик як іноземну мову. Таке було донедавна у дуже багатьох селах. Учителі як носії русифікації і всілякого політичного ретроградництва, це взагалі цікава тема. І як непросто справжньому вчителеві і просвітникові вийти з того кола!
Десь місяців зо два тому у Львові мене неподалік від крамниці з мережі «Рукавичка» якась, як видно, переселенка питала: «Скажітє пожалуйста, гдє здєсь магазін «Рукавічка» ілі «Варєшка», что лі?». Кажуть тепер ці громадяни України домагаються, щоб їм у Львові для їхніх діток відкривали русскіє классы!
Днями інтернет облетіло відео про те, що у Франику, енергійний хлопака виганяв якихось знавіснілих нариків, котрі намагалися бренькати якісь там заунивниє пєсєнкі на свойом язіке. «Не будете тут мені заводити русскіє пєсєнкі! І все. І йдіть звідси на Х***!».
Але це все тільки приказка, зміст якої зводиться до того, як важко іде вимітання нашого дому від окупантських схиблень. Це мало б бути ключовим моментом культурної політики уряду, в який треба вкладатися розумом, людьми і грішми. Поки що такої політики немає. Приклад із «об’єднаними» телеканалами – промовистий і показовий.
Центральний зміст мого лонгріду, над яким я давно задумався є ідея «як розпадатиметься росія» чи навіть «як нам розділити росію». Мовляв, вона є імперією і неминуче розпадеться. Провадилися навіть глибокодумні наукові конференції, на яких із невичерпним самозамилуванням тринділи про те, як нам розділити Росію. Бачте, мовляв, які ми сміливі й далекоглядні! Іч, які!
Проблема в тому, що росія сама собою не розпадеться. В це також треба вкладатися ідеями, людьми, грішми, а головне – відповідно спрямованою національною політикою. Для того, щоб політика була національною, треба, щоб бодай в час війни, чільні чиновники не морочили собі голови «поглянути в очі Путіну» і не вели теревені про якісь-там переговори із світовим бандитом.
Для цього треба, щоб здійснювався політично-інформаційний курс, базований на національному інтересі. Національному інтересі не тільки щодо росії, сусідів, але й нинішніх партнерів. А для цього потрібно, щоб діяв національний уряд. А де в нас національний уряд? Він у нас є? Годі й сподіватися, що цей вкладатиметься в розвал росії. Хоча це є стратегічним питанням національної безпеки! Нинішній генделик спочатку побіжить питатися дозволу у Коломойського.
Але повертаємося до «розпаду Росій», який має стати наслідком національно-визвольних рухів. Судячи з того, з якою люттю поводяться в Україні буряти, їм ідеться про те, як заробити грошики на співучасті в злочині імперії. Вони доводять, що вони «тоже русскіє».
Із тих спостережень, якими ділиться Роман Безсмертний про перебування під окупантами в Мотижині, вони були цілком певні, що прийшли «освобождать». Він мав досвід спілкування з марійцями, мордовцями, татарами ще в часи служби в совєтской армії. Тодішні враження продовжилися й тепер. Із тих багатьох бандитів-окупантів, з якими він мав справу, лише один на пряме запитання про походження сказав, що він – азербайджанець і навіть співчуває українцям.
Усі решта, які були за походженням з поволзьких народів, тобто за зовнішнім виглядом і характерним акцентом не були росіянами, стверджували, що вони русскіє! І лише після подальших розпитувань Безсмертного згадували, що вони марійці, башкири. Навіть поволзькі татари, у яких рівень самоорганізації та самоідентифікації дещо вищий, казали, що вони – русскіє! Всі вони хочуть бути русскіми і участю у війні проти «бандеровцев» довести, що вони – теж русскіє, робить висновок Безсмертний.
Погляньмо на південь, на багатостраждальну Кубань. Країну, заселену козаками. Вони, не зробивши в червні 1775 року жодного пострілу по москалях, приведених сербом (!!) Текелієм на зруйнування Січі, покинули її за розпорядженням цариці Єкатєріни і випросили собі дозволу поселитися на землях ногайських татар і адигів.
Осівши там, сіяли гречку й самозабвєнно допомагали царям підкорювати кавказькі народи під московську кормигу. Склали собі кубанського гімна, напереповненого вдячністю цариці Єкатєріні, яка їх вигнала із Запорожжя і милостиво дозволила осісти в Прикубанні. Співали тужливих українських пісень і вряди-годи печалилися за Україною. Співають і досі. Деякі з них у станицях навіть балакають по-тамтешньому, тобто українською, але не хочуть знати, що це – українська. Балакають собі – і все!
Їхні спроби сполучитися з Великою Україною в роки визвольних змагань були нещадно придушені большовиками. Сталінсько-кагановичівська розправа Голодомором і масові депортації в 1932 – 33 роках, обмосковлення і репресії таки зламали хребта тамтешній самоорганізації кубанських українців. Від національної ідентичности залишилися спогади й окремі залишки.
На сучасних етнографічних атласах Передкавказзя і Кавказу, виданих у Росії, подаються місця розселення і називаються всі народи, навіть найдрібніші. А кубанців-українців наче й немає. Все залито брудною червоною барвою під назвою русскіє. Сподіватися, що на підставі спогадів і гарно намальованих історико-лінгвістичних карт кубанці згадають, про своє походження і солідарність з Україною не випадає. Гадати про їхню політичну самоорганізацію в цих обставинах марна справа. Так в реальному житті не буває.
Ці спостереження спонукають задуматися про те, наскільки реалістичними є сподівання про те, що «росія розпадеться», бо в ній розгорнуться національно-визвольні рухи. Це в кращому разі наївні сподівання на утопічну справедливість, яка начебто неминуче має настати з чиїхось благих намірів. Історія твориться організованими зусиллями. В це творення треба вкладатися людьми, грішми і цілеспрямованою державною політикою. Політикою національного уряду. А його треба ще самим створити.
Арсен ЗІНЧЕНКО, народний депутат Верховної ради І скликання, доктор історичних наук, професор
Україна Молода
