Сьогоднішня геополітична карта світу нагадує тектонічні плити, що прийшли в рух. Поки увага Заходу прикута до лінії фронту в Україні, в іншому куточку «осі зла» — в Ірані — розгортається драма, яка має стати фундаментальним уроком для західної дипломатії. Йдеться про поневолені народи та їхню роль у демонтажі тираній.
Курдське питання в Ірані сьогодні — це не просто локальний конфлікт. Це модель, яка демонструє, чому Захід має переглянути своє ставлення до внутрішньої структури Російської Федерації.
В Ірані курдські регіони традиційно є центром найбільш запеклого спротиву режиму аятол. Гасло «Жінка, Життя, Свобода» (Jin, Jiyan, Azadî), яке сколихнуло світ, має курдське походження.
Чому це важливо? Бо поліетнічний фактор, це “ахілесова п’ята” будь-якої імперії: Тегеран, як і Москва, тримається на жорсткій централізації. Пригнічення ідентичності (курди, белуджі, азербайджанці) створює внутрішні лінії розлому (Азербайджан вже, до речі, рухає війська до іранського кордону, за яким у нього етнічні й історичні території).
Поневолені народи мають найбільшу мотивацію до боротьби і повалення тиранії, оскільки для них це питання виживання, а не просто зміни політичного курсу.
В цьому контексті мимоволі виникають паралелі з російською федерацією, тюрмою народів, де віддавна, за словами Тараса Шевченка “від молдаванина до фіна на всіх язИках все мовчить…”
Проте Захід десятиліттями робив ставку на «ліберальну опозицію» в Москві, ігноруючи національні рухи в Татарстані, Башкортостані, Чечні чи Калмикії. Це була не просто стратегічна помилка, а злочинна короткозорість, і курдський приклад в Ірані її підсвічує.
Нині, в умовах, коли американська сухопутна інвазія (а що без неї не обійтися, – очевидно) може зайти в клінч, може (і мусить!) настати поворотний момент в політиці Заходу щодо імперій: від «збереження стабільності» до «деколонізації».
Це власне те, до чого десятиліттями закликав наших союзників і Антибольшевицький Блок Народів та інші організації: WACL, APACL… Те, до чого нині закликає Антиімперський Блок Народів.
Довгий час політика Заходу щодо росії базувалася на страху перед її розпадом. Мовляв, «краще один зрозумілий тиран, ніж десять невідомих держав з ядерною зброєю».
Проте події в Ірані доводять: невирішене питання поневолених народів лише консервує агресію. Якщо народ позбавлений права на суб’єктність, він стає ресурсом для імперських загарбань.
Це має змінити політику і щодо РФ:
- Захід має визнати, що РФ — це не монолітна держава, а тюрма народів. Підтримка національних рухів — це не «втручання», а підтримка прав людини.
- Вільний Курдистан в Ірані або незалежні республіки Кавказу та Поволжя в РФ — це природні союзники демократичного світу, які будуть зацікавлені в мирі, щоб розбудити й розбудувати власну державність.
- Коли національні окраїни усвідомлюють, що їхні ресурси й люди використовуються для чужої війни (як це зараз робить Кремль з бурятами чи тувинцями), режим почне тріщати зсередини.
Іран неможливо демократизувати, доки Тегеран пригнічує нацменшини. Так само Росію неможливо зробити безпечною, поки вона залишається імперією.
Для західних держав це означає:
- Відмова від «москвоцентричності»: Потрібно відкривати «офіси зв’язку» з національними рухами, а не лише з російськими емігрантами в Берліні.
Підтримка інформаційного мовлення: Створення медіа мовами народів РФ (татарською, башкирською, ерзянською тощо), щоб протидіяти пропаганді «русского мира». Щось на кшталт “Radio Liberty”, тільки з домінуючою темою національного (або регіонального) визволення і з сучасною, різносторонньою технічною базою.
Санкції з урахуванням регіонів: Стимулювання економічного сепаратизму через підтримку місцевих еліт, готових до розриву з Москвою.
- Фінансова підтримка існуючих у складі ЗСУ та створення нових збройних формувань поневолених Москвою народів. Масштабування цього процесу створення прообразів армій майбутніх незалежних держав на просторах Постросії.
- Усвідомлення економічної вигоди від рівноправного бізнесу зі звільненими від московської тиранії новопосталими державами. Саме вони, а не москва володіють безмежними природними ресурсами.
Отже, – живемо в Час сміливості, або її відсутності. І тут питання не в тому “Хто кому Черчилль”, а в тому – “Чи діждемося Вашінгтона з новим і праведним законом?” (Т. Шевченко). Курдська боротьба в Ірані — це нагадування: неможливо побудувати стабільний світоустрій, ігноруючи прагнення мільйонів людей до Свободи. Тому Захід має припинити боятися «параду суверенітетів» у Росії.
Поворотним моментом повинен стати перехід від стратегії стримування агресора до стратегії підтримки визволення. Тільки деколонізація останніх імперій — чи то Іранської теократії, чи то Російської федерації — принесе тривалий мир.
Тема поневолених народів — це «срібна куля» проти російського імперіалізму та його союзників у світі. Якщо Захід почне підтримувати право на самовизначення всередині РФ, війна в Україні закінчиться не «заморозкою», а ліквідацією джерела загрози.
Свобода не буває повною, доки вона належить лише обраним націям.
