Експерт із федеративних відносин Харун (Вадим) Сидоров вважає, що саміт БРІКС, який пройшов у Казані, має пряме відношення до порядку денного деколонізації і є «ілюстрацією різного ставлення до неї Кремля та його противників». На думку колумніста «Idel.Реалії», Кремль, який «стикається вже з офіційними звинуваченнями в колоніалізмі з боку Заходу, активно намагається перевести стрілки на відносини самого Заходу з так званим «глобальним Півднем».
Російське МЗС спробувало представити як свою перемогу прийняття 17 жовтня Четвертим комітетом Генасамблеї ООН резолюції «Викорінення колоніалізму у всіх його формах та проявах». Особливо старався у створенні такого враження перший заступник постійного представника Росії при ООН Дмитро Полянський .
У своєму Telegram-каналі він почав з того, що ухвалення цієї резолюції було спільною ініціативою «найближчих однодумців», включаючи Росію, але вже через пару абзаців вирішив привласнити всі лаври Москві, заявивши, що вона була ініційована Росією і лише підтримана її «однодумцями» . Також Полянський заявив, що «в ООН знову запуститься найважливіша дискусія про злочини та наслідки багатовікової епохи колоніального гніту, а також про сучасні неоколоніальні практики, від яких продовжують страждати незалежні держави».
У зв’язку з цим доведеться сказати кілька слів про міжнародно-правовий контекст цього дійства. Його відправною точкою є Декларація Генасамблеї ООН «Про надання незалежності колоніальним країнам та народам», ухвалена 14 грудня 1960 року. Проте з того часу в рамках Спеціального комітету ООН з питань деколонізації (так, є і такий) регулярно порушується питання про її виконання. Що сталося і цього разу з ініціативи не однієї Росії, а низки країн, як видно з тексту проекту цієї резолюції (про самі країни трохи пізніше).
Щоправда, якщо звернутися до базового тексту Декларації 1960 року, можна зауважити, що він не про «сучасні неоколоніальні практики, від яких продовжують страждати незалежні держави», як намагалися уявити Полянський та інші російські пропагандисти. Він якраз про колоніалізм класичний, що полягає в «підпорядкуванні народів іноземному ярмe і пануванню», у відмові їм у реалізації «права на самовизначення», у тому числі під приводом їхньої «недостатньої політичної, економічної та соціальної підготовленості або недостатньої підготовленості в галузі освіти» що характеризується неприйнятним. І в інших аспектах політики колоніалізму, до яких ми повернемося пізніше.
На казанському саміті БРІКС також прозвучала тема колоніалізму. Зокрема, міністри закордонних справ країн БРІКС у своїй спільній заяві зазначили, що «прагнення отримати доступ до мінералів, родовища яких перебувають переважно в країнах, що розвиваються, не повинно повторити колишню несправедливість і нелюдську історію колоніалізму». Фактично ця риторика збігається з раніше розглянутою риторикою Полянського та інших російських пропагандистів. У подібних випадках вони фокусуються на протистоянні «неоколоніалізму», під яким мається на увазі не позбавлення народів, що не мають своєї державності, права на самовизначення, а нав’язування вже існуючим державам невигідних їм економічних і політичних умов.
Тим часом саміт БРІКС, що відбувся в Казані, дав привід поміркувати про колоніалізм самий класичний. У столиці Татарстану «дорогих гостей» з БРІКС не зустрічали вивіски татарською мовою поряд з російською, англійською чи китайською, як можна було б очікувати в республіці, створеній самовизначенням татарського народу та має номінальний статус держави навіть за Конституцією Росії.
Та й у цілому союзників Москви з «антиколоніального фронту» Татарстан зустрічав позбавленим плодів самовизначення навіть у тій компромісній формі, яких він досяг наприкінці минулого століття. З приходом у Росії до влади «антиколоніаліста на експорт» Путіна Татарстан послідовно позбавили обраного ним для своєї національної мови алфавіту, обов’язкового викладання татарської мови як одного з предметів у рамках російськомовної освіти в республіканських школах, двостороннього договору з Москвою, національних громадських організацій ( заборонено ) і діячів (вимушених залишити країну), контролю за своїм сировинним сектором (останнє, до речі, ідеально відповідає кремлівському «антиколоніальному» дискурсу).
І цей — фактично колоніальний — статус Татарстану яскраво своєю поведінкою з гостями з БРІКС ілюстрував його глава, плазунство та другосортний статус якого відзначили і татарські , й інші опозиційні національні діячі.
Втім, навряд чи це може збентежити тих, кого російські дипломати називають найближчими однодумцями по боротьбі з неоколоніалізмом. Так, серед авторів ритуальної резолюції, прийняттям якої захоплювалися російські дипломати, можна знайти такі країни, як Китайська Народна Республіка, Ісламська Республіка Іран і Сирійська Арабська Республіка. Як право народів на самовизначення, що лежить в основі Декларації Генасамблеї 1960 року, визнає перша з них, можуть розповісти численні представники уйгурського народу — корінного населення Сіньцзян-Уйгурського автономного району. Але суттєві проблеми не те що з самовизначенням, а й з дискримінацією, яка викривається в Декларації ООН 1960 року, існують і в азербайджанців чи белуджів Ірану, і в курдів в асадівській Сирії. Втім, останні вирішили скористатися для вирішення сирійської революцією і фактично вийшли з підпорядкування офіційного арабського націоналістичного режиму Дамаска.
Тому, якщо зіставити підходи до колоніалізму в ЄС з одного боку і в Кремля — з його «найближчими однодумцями» — з іншого, можна легко помітити, що, на відміну від першого, у фокусі інших взагалі немає прав народів, які їх уряди підпорядковують. Майже в усіх країнах ЄС з автохтонним мультиетнічним населенням представники недомінуючих народів користуються офіційною широкою автономією (каталонці, баски, валони, фламандці) та/або можуть вільно створювати етнічні та регіоналістські партії, які виступають за таку, а то й за повну національну незалежність. У «антиколоніалістів» — на кшталт Росії, КНР, ІРІ, САР — першого чи ні, або вона є фікцією (як у уйгурів та тибетців), а друге виключено за визначенням диктаторського характеру їхніх режимів.
У БРІКС, хоч і є політично неоднорідною структурою, ідеологічний тон сьогодні явно задають держави, які не визнають суб’єктності підлеглих ними народів. Тому символічна прив’язка до його заходів народів, підпорядкованих російській владі, приклад якої можна було спостерігати в Казані, є інтегральною частиною колоніальної політики Кремля щодо них. Отже, перспективи їх деколонізації можуть бути пов’язані тільки з принципово іншими майданчиками.
Харун (Вадим) Сидоров, кандидат юридичних наук, докторант етнології Карлова Університету (Чехія), експерт з національних рухів народів Росії загалом та Волго-Уральського регіону зокрема.
Idel.Реалии
