Цей тиждень був ознаменований іще одним етапом у битві за Чорне море, оскільки, як повідомляється, російський флот вивів свій останній сторожовий корабель з окупованого Криму. Про це повідомив прессекретар ВМС України Дмитро Плетенчук, який відзначив історичний характер російського відступу словами: «Запам’ятайте цей день».
Виведення російських військових кораблів із Криму — останнє свідчення того, що всупереч усьому, Україна фактично виграє війну на морі. Коли Росія вперше почала блокаду портів України напередодні повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року, мало хто вірив, що застарілий український флот зможе всерйоз кинути виклик морському пануванню могутнього Чорноморського флоту Росії. Однак, незабаром після того, як почалися бойові дії, стало очевидно, що Україна не має наміру поступатися контролем над Чорним морем Путіну без бою.
Починаючи з потоплення у квітні 2022 року флагманського корабля Чорноморського флоту Росії «Москва», Україна використовувала поєднання безпілотників і ракет вітчизняного виробництва з далекобійною зброєю, яку постачає Захід, щоб завдати низки нищівних ударів по флоту Путіна. Крилаті ракети, поставлені британськими та французькими партнерами Києва, зіграли важливу роль у цій кампанії, але найпотужнішою зброєю став власний флот інноваційних морських безпілотників, що швидко розвивається.
Результати говорять самі за себе. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Чорноморський флот Росії налічував 74 бойові кораблі, більшість із яких базувалася в портах окупованого Росією Криму. Трохи більше ніж за два роки Україні вдалося потопити або пошкодити близько третини цих кораблів. У другій половині 2023 року вже з’явилися повідомлення про те, що російські військові кораблі поспіхом перекидають через Чорне море з Криму у відносно безпечний порт Новоросійськ, розташований у самій Росії. До березня 2024 року Чорноморський флот Росії став «функціонально неактивним», згідно з даними Міністерства оборони Великої Британії.
Разючий успіх України в битві за Чорне море має значні практичні наслідки для ширшої війни. Завдяки цьому порушилася російська логістика і з’явилися проблеми з поповненням запасів російських військ на півдні України, а також зменшилися можливості Росії бомбити українські цілі з військових кораблів, озброєних крилатими ракетами. Що дуже важливо, це також дозволило Україні прорвати блокаду чорноморських портів країни та відновити комерційні перевезення новим морським коридором. У результаті експорт української сільськогосподарської продукції наблизився до довоєнного рівня, забезпечивши Києву життєво важливий економічний ресурс.
Реакція Росії на все більшіі невдачі в битві за Чорне море також була надзвичайно показовою і дає цінні уроки для майбутнього ведення війни. Часто висловлювали припущення, що загнаний у кут і переможений Володимир Путін може вдатися до крайніх заходів, включно з застосуванням ядерної зброї. Насправді він відреагував на принизливу поразку Чорноморського флоту, тихо наказавши військовим кораблям, що залишилися, відступити.
Ця неприголомшлива відповідь тим показовіша, ураховуючи символічне значення Криму для путінського режиму. Російське вторгнення в Україну вперше почалося навесні 2014 року з захоплення Криму, який посідає майже містичне місце в російському національному фольклорі як місце базування Чорноморського флоту країни. Протягом останнього десятиліття окупований український півострів часто фігурував у кремлівській пропаганді, що сурмить про повернення Росії статусу великої держави, і став символізувати особисті домагання Путіна на місце в російській історії.
Підвищеного статусу Криму спочатку було достатньо для того, щоб деякі міжнародні партнери України побоювалися санкціонувати удари по окупованому півострову. Однак самі українці не відчували подібних побоювань. Натомість вони просто проігнорували слова Кремля про жахливі наслідки і почали атакувати російські військові об’єкти по всьому Криму і в Чорному морі. Через два з гаком роки ці атаки стали повсякденною рисою війни і всі сторони сприймають їх як належне. Насправді кремлівські ЗМІ применшують напади на Крим і здебільшого ігнорують часті випадки потоплення російських військових кораблів, безсумнівно, для того, щоб не завдати шкоди репутації Путіна.
Готовність російського флоту відступити зі своїх нібито священних портів у Криму перетворила на посміховисько так звані «червоні лінії» Москви й оголила порожнечу путінських ядерних загроз. Проте міжнародні союзники Києва, як і раніше, не бажають робити очевидні висновки. Натомість підтримку України з боку Заходу, як і раніше, визначають саморуйнівні страхи перед ескалацією.
Протягом майже двох із половиною років партнери України дозволяють залякувати себе, відмовляючи Україні в певних категоріях озброєнь і обмежуючи удари по Росії. Зазвичай вони це роблять, «благочестиво» посилаючись на необхідність запобігти подальшому поширенню нинішнього конфлікту. Західні політики, вочевидь, вважають за краще ігнорувати переконливі дані Чорноморського бою, які підтверджують, що у разі зіткнення з рішучим опором Путін скоріше відступить, ніж піде на ескалацію.
Страх Заходу перед ескалацією — найефективніша зброя Путіна. Вона дозволяє йому обмежувати військову допомогу Києву й одночасно не давати Україні можливості завдати удару у відповідь по Росії. Це повільно, але гарантовано готує ґрунт для неминучої перемоги Росії в довгій війні на виснаження. Західні лідери стверджують, що ними рухає бажання не спровокувати більш масштабну війну, але саме це і станеться, якщо вони продовжать проводити хибну політику управління ескалацією і не зможуть зупинити Путіна в Україні.
Пітер Дікінсон
NV
