Фіно-угри – пасинки держави російської. Як Москва асимілює корінні народи на теренах РФ?

Днями російські телепропагандисти припустилися кумедної помилки – шеврони з гербом і прапором Удмуртської Республіки (частина Приволзького федерального округу РФ) вони видали за трофейні шеврони «канадських найманців», які ніби воюють у складі ЗСУ. Ймовірно, шеврони ці належали якомусь російському воякові родом з Удмуртії. Таких в Україні загинуло щонайменше 570 осіб.

Утім, цей курйоз унаочнює той факт, що удмурти та інші фіно-угорські народи одні з найбільш упосліджених у сучасній Росії. Їхня суб’єктність, як і їхня символіка, там надто маловпізнавані.

Після новини про «канадсько-удмуртські шеврони» згадалося, як 5 років тому, виступаючи на захист рідної мови, в столиці Удмуртії Іжевську вчинив самоспалення науковець і громадський діяч Альберт Разін.

Але справа в тому, що удмуртські проблеми значною мірою близькі для всіх фіно-угорських народів РФ.

Перерваний зліт

На початку 1920-х років, коли більшовицький режим провадив політику коренізації, фіно-угорські народи здобули свої національні автономії. На їхній основі постало 5 автономних республік: Карельська (в 1940–1956 роках її навіть підвищили до союзної Карело-Фінської РСР), Комі, Марійська, Мордовська і Удмуртська. Як зазначає історик Тері Мартін, «до 1930 року вони встигли створити поважну літературу власними мовами, піднесли відсоток письменних, запровадили рідномовну середню освіту».

Утім, на початку 1930-х по національному становленню фіно-угорських народів радянські спецслужби завдали нищівного удару. В 1932–1933 роках чекісти сфабрикували справу «Союзу визволення фінських народностей».

Чільних діячів науки, культури і письменства – удмуртів, комі, марі, мордвинів – обвинуватили в тому, що вони хотіли відторгнути від СРСР фіно-угорські автономії та створити «Єдину фіно-угорську федерацію під протекторатом Фінляндії».

Також їм інкримінували шпигунство і підготовку терактів. Паралельно розгорталися ще масштабніші репресії проти фінів і карелів. Авжеж, тоді переслідувань зазнали представники культури і науки усіх народів СРСР, навіть російського. Проте маленьким народам від таких ударів було оговтатися значно важче, ніж великим.

Загалом, починаючи із другої половини ХХ століття, наявність національних автономій не рятувала фіно-угрів від асиміляції, яка в роки путінського правління стала інтенсивнішою.

* Оскільки автономна Мордовія постала в 1928 році, то для неї наведено дані перепису 1939 року

Як показують дані переписів, за останні без малого 100 років чисельність і здебільшого частка фіно-угорських народів у власних автономіях стала істотно меншою. Хіба що мордви (насправді, за цією назвою ховаються два окремі фіно-угорські народи – ерзя і мокша) стало на якихось 3,02% більше.

Але справа в тому, що Мордовія – один із найбільш депресивних регіонів РФ, де за останні 80 років чисельність населення скоротилася на третину: з 1,188 мільйона до 783,6 тисяч осіб. Тому це дуже незначне збільшення частки на тлі істотного зменшення чисельності.

Особливо катастрофічна ситуація в Карелії. Якщо в другій половині 1920-х карели становили більше третини населення власної республіки, а разом з іншими фіно-уграми – вепсами і фінами – 41,55%, то тепер їх усіх разом 6,73%. Тут цілий комплекс причин: довоєнні репресії й депортації, асиміляція, еміграція та депопуляція регіону.

Як з Інгрії зробили Ленінградську область

Ще одна територія РФ, яка за останні 100 років майже цілковито втратила фіно-угорське населення – Ленінградська область, в основі якої лежить історична Інгерманландія (Інгрія).

Наприкінці ХІХ століття місцеві фіно-угри (фіни, естонці, іжора, водь) становили тут 9,92% населення, а в Санкт-Петербурзі лише 2,69% (але тоді перепис враховував мову спілкування, а не національність). Проте в ході подій 1917–1920 років – революція, громадянська війна, розруха – тут відбувся значний відтік російського населення.

Зокрема, приблизно втричі зменшилося населення Петрограда. Натомість місцеві фіно-угри згуртувалися і почали національно-визвольну боротьбу. Під орудою національних комітетів постали Північно- та Західно-Інгерманландський полки.

В союзі з Естонією та Фінляндією (порозумітися з російськими білогвардійцями було важче) вони воювали проти більшовиків. У 1919–1920 роках на Карельському перешийку існувала республіка Північна Інгрія.

Російський історик і філософ Георгій Федотов про ті часи написав: «Як тікали росіяни зі спорожнілої столиці, раптом заговорила по-фінськи, по-естонськи петербурзька вулиця. І стало лячно: чи не вертається Інгерманландія?… Але ж ні, російська стихія перемогла».

Хоч би як, а за даними перепису 1926 року, фіно-угри становили 20,8% сільського населення Ленінградської губернії (і це при тому, що в 1920 році до Естонії відійшло 13 сіл, де вони становили понад 80% населення). Строкатий національний характер регіону відображає значна кількість створених у роки коренізації національних сільрад.

Очевидно, Сталін вважав фінів і карелів потенційно нелояльними. Тому масових арештів і депортацій вони зазнали ще до Великого терору, хоча в 1937–1938 роках чекісти їх теж не оминули увагою. Скажімо, восени 1935 року в ході кампанії по боротьбі з «фінським буржуазним націоналізмом» репресували близько 9 тисяч осіб.

Врешті, на початку німецько-радянської війни, 26 серпня 1941 року, вийшла постанова «Про обов’язкову евакуацію німецького і фінського населення з приміських районів Ленінграда». Насправді, йшлося про депортацію у віддалені райони СРСР. В березні 1942 року цей наказ продублювали. В результаті, депортували понад 44 тисячі осіб, чимало з яких загинули по дорозі.

Не меншою проблемою для ленінградських фіно-угрів стало те, що після війни їм заборонили повертатися! Мовляв, маєте «свою» Карело-Фінську РСР – селіться там. Тому чимало хто, щоб повернутися на батьківщину, змінював документи і видавав себе за росіянина.

Іжорський парадокс та невтішні висновки

Тут згадується іжорський парадокс. Іжора – корінний фіно-угорський народ Інгерманландії (Ленінградська область). За даними переписів, близько 20 років тому в РФ їх було 327 (перепис 2002), а в Україні – 812 (перепис 2001), хоча за даними перепису 1989 року, в УРСР їх було лише 9. Пояснити цей парадокс російські етнографи не змогли, а тому дійшли висновку, що українські статисти нібито помилилися.

Натомість історія народу дає підстави для такої гіпотези: іжора просто зашифрувалися. Справа в тому, що в 1942–1943 роках їх відселили німці й фіни, а після війни радянська влада заборонила повертатися на рідні землі (хоча винні в цьому все одно німецькі й фінські загарбники). Щоби повернутися і не зазнати репресій, іжора масово записувалися росіянами. Схоже, в Росії вони так і не розшифрувалися, а в Україні натомість відчули себе собою. Хоч би як, а за даними перепису 1926-го іжори в Росії було 16,1 тисяч осіб, а за даними 2020–2021 років – лише 210.

Зрештою, в скрутні 1990-і роки чимало фінів-інгерманландців, карелів та інших скористалися можливістю виїхати до Фінляндії.

Зараз вепси, водь, іжора, карели, і фіни-інгерманландці визнані «корінними народностями» Ленінградської області, мають фінансовані з бюджету культурні центри, але їхня кількість в населенні регіону становить менше від 0,2%.

Схоже, саме в такому вигляді реліктових аборигенів сучасна Росія воліє бачити й інші «свої» фіно-угорські народи. Або у вигляді російських імперських трофеїв.

Дмитро Шурхало – автор програми «Історична Свобода»