Перш ніж говорити про білоруський національний рух у ХХ столітті, безумовно, не можна оминути діяльність білоруських просвітителів другої половини ХІХ століття. Тоді й почалося національне відродження уже, власне, білоруське, а не литовське. Перехід від спадщини Великого князівства Литовського до ідеї білоруської національної держави був досить складним, у ряді кращих представників національної інтелігенції того часу ще спостерігалася певна роздвоєність у цій еволюції…
У творчості таких постатей, як Вінцент Дунін-Марцинкевич, Францішек Багушевич, Броніслав Епімах-Шипіла, поступово укріплюється поняття Білорусі, яке історично постало досить пізно…
У 1863 році майже на всіх етнічних білоруських і польських землях почалося національно-визвольне повстання проти російського імперіалізму. У Білорусі повстання очолив Кастусь Калиновський, який відмежувався від підпорядкування Польщі, фактично проголосивши від імені Литовського комітету повстання Незалежність Литви-Білорусі… Калиновський першим у національно-політичному русі легалізує термін «Білорусь» поруч із старою назвою «Литва». Повстанський комітет видає білоруською мовою газету «Мужицька правда». В останньому зверненні перед стратою, яке він назвав «До народу Білорусі. Лист з-під шибениці Костянтина Калиновського», автор називає мешканців країни то литовцями, то білорусами, тобто це для нього споріднені поняття. Останні слова звернення такі: «Бо я тобі з-під шибениці кажу, народе, що тільки тоді заживеш щасливо, коли москаля над тобою не буде». 10 березня 1864 року російські окупанти повісили національного героя білоруського народу публічно на торговій площі Лукішка у Вільнюсі.
Необхідно відзначити масштаби повстання. Російський публіцист і очевидець Петро Кропоткін у своїй праці «Записки революціонера» цитує слова російських офіцерів, які придушували опір білорусів: «збройні банди повстанців тримали весь край… Поки ми перетинали якусь місцевість, ми не знаходили жодного сліду повстанців. Але щойно ми поверталися, то виявлялося, що банди вже з’явилися в тилу… І якщо який селянин надав послуги нашим військам, ми знаходили його повішеним повстанцями…». Призначений царем генерал-губернатор Михайло Муравйов-«вішальник» розправляся з повстанням надзвичайно жорстоко. У містечках скрізь на шибеницях висіли тіла вбитих повстанців, десятки тисяч відправили на заслання до Сибіру та на Кавказ… Російська імперія придушила повстання, але воно досі залишається символом національної боротьби за незалежність. Ще за радянських часів більшовики вшановували пам’ять Калиновського, хоча звертали увагу лише на соціальну складову його боротьби, замовчуючи національну…
Після придушення протесту в Білорусі на десятки років був встановлений жорсткий поліцейський режим, переслідувалася білоруська мова, насаджувалося російське православ’я. Початок ХХ століття ознаменувався масовим переселенням білоруських селян до Сибіру відповідно до «столипінських реформ». Було переселено близько 1,5 млн осіб. Замість білорусів завозили жителів центральних губерній імперії…
На початку ХХ століття
Проте на початку 1900-х років знову почалося національне відродження. Саме в той час з’явилося гроно національних талантів, письменників, мислителів, політиків. Восени 1902 року група студентів-патріотів створила Білоруську революційну партію, яка ставила за мету відбудову незалежної і демократичної Білорусі. На з’їзді організація отримала назву Білоруська соціалістична громада, натхненна модними на той час ідеями.
У Вільнюсі почали виходити перші білоруські газети «Наша доля» і «Наша ніва», які стали основою національної думки, де гуртувалася білоруська інтелігенція. Серед лідерів «Громади» були такі діячі, як Вацлав Івановський, Йосип Воронка, Дмитро Жилунович, Семен Рак-Михайловський, Аркадій Смолич, Броніслав Тарашкевич та ін.
Чи не найвідомішими серед громадівців були брати Іван та Антон Луцкевичі, які заснували Білоруську гімназію, Білоруське наукове товариство, Білоруське видавниче товариство та Вільнюський білоруський музей. Пізніше брати Луцкевичі увійшли до керівництва Білоруської Народної Республіки.
Спочатку в «Громаді» був і Вацлав Ластовський, який згодом приєднався до Білоруської партії соціалістів-революціонерів (есерів). Ластовський видавав газету «Гомін», написав «Коротку історію Білорусі». Ластовський не вірив у політичний союз ані з Росією, ані з Польщею, він був затятим самостійником. У 1918 році Вацлав Ластовський написав невелику брошуру «Що повинен знати кожен білорус», яка досі заборонена на Батьківщині. Це був перший білоруський катехізис, написаний з національно-оборонних, націоналістичних позицій. Ось перші рядки твору:
«1. Білоруський народ
– Ми – білоруси.
– Хто такі білоруси?
– Білоруси – народ слов’янського племені.
– Чому нас називають білорусами?
– Бо ми народжені білорусами, в чиїх жилах тече білоруська кров, чиї прадіди, діди і батьки були білорусами.
– Як зветься той, хто зрікається свого народу?
– Той, хто зрікається свого народу, – зрадник, душепродавця. Зрада – найгірший злочин, відомий людям. Тому ми ніколи не залишимо свій народ. У щирого білоруса, справжнього сина свого народу, завжди буде думка: «Краще я помру, ніж зречусь свого білоруського народу…»
З грудня 1919 року Вацлав Ластовський – голова Ради міністрів БНР.
Згадувана «Наша Ніва» стала основою політичної та літературної творчості молодої білоруської еліти. На сторінках газети публікувалися кращі білоруські митці – Янка Купала, Якуб Колас, Карусь Каганець, Алєсь Гарун, Максим Горецький, Максим Богданович. Білоруське відродження початку ХХ століття багато дослідників називають «нашанівською круговертю»…
У міру зростання національної свідомості білоруська інтелігенція дедалі рішучіше захищала інтереси білоруського народу, вимагала припинення русифікації та полонізації білорусів, відкриття білоруськомовних шкіл і університетів. У вихорі політичних потрясінь діяли різні організації прихильників союзу з Росією, але найбільшу вагу мали національні організації. Окрім згаданих партій, стрімко набирав ваги Християнсько-демократичний союз.
В умовах світової війни 18 грудня 1917 року патріотичні діячі зібралися у Мінську I Всебілоруський з’їзд політичних сил, у якому взяли участь 1872 делегати з усіх білоруських земель, у тому числі зі Смоленська, Вільнюса, Двінська, Білостока. Пізніше учасники з’їзду говорили, що це була надзвичайна подія найвищого піднесення національного духу. Білоруські активісти писали у своїх мемуарах, що ніколи в житті не переживали нічого подібного. Всі білоруси були разом, генерали і солдати, селяни і пани, поети і моряки…
Поступово делегати почали проголошувати волю білоруського народу, прагнути до національної та політичної незалежності. Більшовики одразу ж підтягли військові частини і розігнали білоруський народний форум… Проте з’їзд встиг створити Виконавчий комітет, який відтоді очолив національно-визвольний рух білоруського народу і підготував проголошення в березні 1918 року Білоруської Народної Республіки та її незалежності.
У цей час лідер більшовиків «Западной области» Вільгельм Кнорін писав: «Ми вважаємо, що білоруси не є нацією, а ті етнографічні особливості, які віддаляють їх від інших росіян, мають бути усунуті. Наше завдання не створити нові нації, а знищити старі національні рогатки». Радянські комуністи продовжували стару російську імперську політику насильницької русифікації, не збираючись допомагати білоруському народу… Політика більшовиків переконала тих представників білоруського руху, які вагалися в питанні проголошення повної державної незалежності від Росії, та всіх інших країн, що єдиний вихід – це самостійна державність…
Під прапором БНР
25 березня 1918 року у 3-й Статутній грамоті Ради Білоруської Народної Республіки Білорусь була проголошена незалежною державою: «Рік тому народи Білорусі разом з народами Росії скинули ярмо російського царизму, який найважче гнітив Білорусь, який, не спитавши народу, кинув наш край у вогонь війни, знищив дощенту білоруські міста й села.
Тепер ми, Рада Білоруської Народної Республіки, скидаємо з батьківщини останнє ярмо державної залежності, яку російські царі силою накинули на наш вільний і незалежний край.
Віднині Білоруська Народна Республіка проголошується Самостійною і Вільною Державою…»
У цей час німці пішли в наступ на фронті, а більшовики в паніці відступили. Мінськ окупували війська кайзерівської Німеччини. Вони конфіскували касу Народного Секретаріату, зірвали з його будівлі біло-червоно-білий прапор, вигнали чиновників. Лідерів БНР було попереджено, що окупаційна влада не дозволить їм серйозної політичної діяльності, оскільки це заборонено угодою з радянським урядом у Бресті… Дозволялася лише культурна діяльність, і в цьому плані за короткий час кайзерівської окупації білоруси змогли зробили великий прорив: відкривалися білоруські школи, газети і журнали, театри.
На жаль, в уряді БНР не було одностайності, були різні течії, стався розкол на ліве і праве крило, які по-різному бачили соціально-економічну політику молодої держави. Замість твердого захисту Нації та її інтересів, низка діячів БНР піддалися соціалістичній пропаганді. Не справдилась надія на підтримку Німеччини у відбудові національних військових формувань, так само не мали успіху звернення до країн Антанти… Та все ж БНР визнали Латвія, Литва, Естонія, Чехословаччина, Болгарія, Туреччина, Фінляндія, Україна. Через певний час БНР також визнала Німеччина…
Після 8 місяців відносної свободи радянська влада повернулася на багнетах. Перед відходом уряд Білоруської Народної Республіки видав 5-у Статутну грамоту, де закликав білоруський народ до опору більшовикам. Лідери БНР проводили активну дипломатичну та організаційну роботу. Але для ґрунтовної роботи в таких умовах потрібні були сильні союзники, яких у Білорусі не було. На той час найбільшу підтримку білорусам у формуванні військових структур надавав уряд Директорії УНР Симона Петлюри, але й українці переживали дуже буремні й тяжкі часи…
Тодішнє польське керівництво, яке заявляло про підтримку білорусів і українців, на практиці не надало жодної підтримки в цьому питанні. Крім того, сформовані в Городно білоруські військові частини БНР були розформовані польською владою.
Більшовики на захоплених білоруських землях швидко показали своє справжнє обличчя, вчиняючи вбивства представників заможних верств населення, духовенства, національних діячів, проводячи реквізиції та конфіскації. Білоруси дуже швидко побачили на власні очі, що таке «радянська влада». Чи не в кожному білоруському повіті почалися антирадянські повстання. Але найбільшого розмаху набули Койданівське та Слуцьке повстання, а також повстання під проводом генерала Булак-Балаховича.
Чи не найбільш організованим був легендарний Слуцький Збройний Чин, який розпочався 28 листопада 1920 року. Повстанці воювали під гаслами БНР за незалежну Білорусь, більшість учасників були селяни та старшокласники. Не вистачало зброї, щоб озброїти всіх бажаючих вступити до Армії БНР… Крім того, перевага надавалася тим, хто мав хоч якийсь військовий досвід… Спочатку комуністи не надавали особливого значення військовим діям на Случчині. Але за деякий час сюди після тяжких боїв були підтягнуті військові сили армії Тухачевського, які жорстоко придушили повстання. Ті білоруські герої, які змогли перейти на польський бік, були роззброєні поляками й інтерновані.
Генерал Станіслав Булак-Балахович та інші білоруські військові частини разом з армією Симона Петлюри та польською армією змогли зупинити наступ Червоної армії Тухачевського у знаменитій битві «Диво над Віслою» у серпні 1920 року. Польські політики не люблять згадувати про роль білорусів у тій великій боротьбі…
Генерал Балахович воював у Першій світовій війні, нагороджений шістьма орденами і трьома бойовими Георгіївськими хрестами. Під час громадянської війни в Росії — генерал-майор Білої армії. Проте, подумавши, він зв’язався з керівництвом БНР, отримав статус особливого генерала загону БНР і переїхав із Прибалтики до Польщі, а потім до Білорусі. Балаховича підтримав Юзеф Пілсудський і забезпечив його зброєю та амуніцією. У жовтні 1920 року Балахович зі своїм невеликим загоном перейшов кордон і за короткий час зібрав понад 20-тисячне військо, звільнивши майже все Полісся, взяв Турів, Мозир, де вивісив біло-червоно-білий прапор і оголосив себе «Начальником Білоруської Держави». Проте більшовики вибили генерала з Мозиря, змусивши його відійти в нейтральну зону…
Проте в різних місцях Білорусі народні партизанські загони продовжували воювати проти більшовицької влади, домагаючись незалежності. Найвідомішою організацією була «Білоруська селянська партія Зеленого Дуба», яка вела підпільну боротьбу до початку 30-х років.
У Східній Білорусії радянська влада проводила свою політику найжорстокішим чином: колективізація, масові розстріли, висилка сотень тисяч людей у табори Сибіру, на Біламорський канал… Майже всі представники національної інтелігенції підлягали винищенню. Історики досі не можуть точно визначити масштаби комуністичного терору. Домінуюча цифра – близько 1,5 млн. вбитих білорусів…
У Західній Білорусі події відбувалися дещо за іншим сценарієм…
Після укладення ганебного Ризького миру між Радянською Росією та Польщею Білорусь було поділено на частини, а кордон проходив недалеко від Мінська. Так розривалися родини, ламалися долі мільйонів людей. Білоруси, як і українці, потрапили під владу чужинців…
На початку проголошення БНР і УНР очільник Польщі Юзеф Пісудський висловив підтримку білорусам і українцям, а далі пообіцяв автономію у складі нової Речі Посполитої. Але після приєднання білоруських земель відразу почалася політика ополячення білорусів і соціального гноблення селян. Сьогодні польські історики стверджують, що у Східній Білорусі тоді відбувалися масові репресії та вбивства, а в Західній Білорусі було майже райське життя. Насправді ж, на західній частині нашої країни Польща проводила свою агресивну імперську політику, хоч і була хитрішою за більшовиків. У Західній Білорусії панував жорсткий політичний режим і поліцейський терор. Польський уряд проводив політику заселення білоруських земель польськими вояками, так званими осадниками, яким виділялися найкращі земельні наділи. Зростала диференціація селян, зростала кількість бідняків… Були не тільки економічні виступи, страйки, але й партизанська боротьба. Білоруських патріотів постійно судили і відправляли у відомі в’язниці – Лукішки, Вронки, концтабір Береза Картузька…
Білоруський визвольний рух поділявся на комуністичний і національно-демократичний. Серед націоналістів слід згадати християнських демократів (о. Адам Станкевич), соціал-демократів (Броніслав Тарашкевич, Симон Рак-Михайловський), есерів (Сергій Баран), націонал-комуністів (Віра Хоружа, Василь Корж). Важливу роль у громадсько-політичному житті краю відігравало Товариство білоруських шкіл (ТБШ). У тяжких умовах національного гноблення ТБШ виховало значну кількість творчої інтелігенції…
Друга світова війна
Коли почалася Друга світова війна, багато білоруських патріотів, втомившись від російських і польських репресій, сподівалися, що німецька влада нарешті дасть свободу білорусам, і пішли на співпрацю з новою владою.
На початку німці пішли назустріч білоруському руху на окупованій білоруській території, сподіваючись використати білорусів проти Червоної армії.
Шкільне навчання велося білоруською мовою (частково німецькою), був створений Союз білоруської молоді, все управління в містах і Мінську велося білоруською та німецькою мовами. Було засновано Білоруську автокефальну православну церкву, а також відбувалася білорусизація римо-католицької та греко-католицької церков.
Рідною мовою видавалися газети, працювали театри, створювалися такі структури, як Білоруське товариство народної самопомочі, Союз білоруської молоді. Ряд видатних національних діячів намагалися скористатися ситуацією і відбудувати незалежну Білорусь. Серед них слід назвати Вацлава Івановського (мер Мінська), Йосипа Найдюка, Яна Станкевича, Юліяна Саковича, Наталю Арсеньєву, Івана Косяка, Євгена Колубовича, Юрія Соболевського, голову СБМ Михайла Ганька та багатьох інших.
Білоруські націоналісти справедливо не довіряли німцям і готувалися до антинімецького повстання і проголошення своєї незалежної держави. Найвідомішими організаціями, які вели боротьбу, є Білоруська незалежницька партія на чолі з Вінцентом Годлевським. «Здобудеш Самостійну Білоруську Державу або загинеш у боротьбі за неї!» – відоме гасло цієї організації. Членами БНП були такі особи, як Михайло Вітушка, Всеволод Родзька, Борис Рагуля, Іван Гелда. БНП публікувала свої агітаційні матеріали та закликала до безкомпромісної боротьби проти німців, поляків і радянських партизанів. Організація налагодила зв’язок з українськими націоналістами ОУН (б) і брала участь у легендарному з’їзді Антибільшовицького блоку народів (АБН) на Рівненщині 1943 року. Активно діяли й білоруські самостійницькі партизани. Але радянське керівництво великими зусиллями та закиданням спецназу НКВД знищило подібні загони та їхніх командирів… Активно діяла й Партія білоруських націоналістів Яна Станкевича, але її діяльність не набула такого розмаху, як діяльність БНП. …
Гауляйтер Білорусі Вільгельм Кубе був надзвичайно розумною та хитрою людиною, яка вважала, що ставку треба робити на білоруський націоналізм. Ця політика суперечила лінії Гіммлера на винищення слов’янського населення, а також була смертельною для радянського керівництва. Після серії нападів акція, організована радянськими партизанами під впливом гестапо, увінчалася успіхом, у вересні 1943 року Кубе було вбито… Білорусь перейшла під контроль структур СС. Після цього масштаби каральних акцій нацистів зросли на порядок, і всю Білорусь охопив партизанський рух…
Каральні дії зондеркоманд СС стали одним із факторів, що зруйнували довірливі стосунки між білорусами та німцями. Після таких кривавих дій партизанський рух активізувався. Той же Кубе посилав до Берліна депеші з вимогою припинити терор проти білоруського населення, але це не подіяло…
У Москві був створений партизанський штаб на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусі Пантелеймоном Пономаренком, який готував диверсійні групи, що масово перекидалися в Білорусь. Зондеркоманда СС відповідала на дії партизанів винищенням мирного населення, спаленням сіл… А прості люди змушені були ховатися в лісах. Таким чином у Білорусі фактично була своя громадянська війна…
Тільки в 1944 році німці пішли на такий крок, як оголошення Білоруської Центральної Ради (БЦР), маріонеткової пронімецької держави на чолі з Радославом Островським. Радянські та російські історики називають цього політика «кривавим пособником окупантів», однак відомо, що Островський максимально перешкоджав каральним акціям СС і організовував білоруські національні структури. Про це розповідає у своїх спогадах великий білоруський вчений Борис Кіт.
Також 23 лютого 1944 року німці дозволили створити військове формування – Білоруську Крайову Оборону загальною чисельністю близько 40 тисяч осіб. Командиром БКО був призначений Франтишек Кушаль. Формування БКО використовувалися проти радянських партизанів і польської Армії Крайової. Німецьке командування не довіряло білорусам і стримувало самостійницькі операції командирів БКО, не надавало їм зброї. Між білоруськими загонами і каральними загонами СС відбувалися сутички, оскільки білоруси намагалися захистити простих людей. Німці почали передавати деякі частини БКО до допоміжної поліції, після чого багато добровольців покинули цю військову структуру…
Після війни
З приходом Червоної армії доля білоруських діячів склалася по-різному. Комуністи жорстоко помстилися білорусам, які, за їхніми переконаннями, співпрацювали з німцями. Наприклад, майже всіх активістів СБМ, юнаків і дівчат, відправили в табори, з яких верталися одиниці…
Проте багато емігрували, інших чекав Сибір, а дехто продовжував партизанську боротьбу проти радянської влади. Серед тих, хто продовжував збройну боротьбу за незалежність, найвідомішими лідерами є Всеволод Родзька та Михайло Вітушка.
Як пише історик Сергій Йорш: «Всеволод Родзька ще в 1940-41 роках разом з Вінцентом Годлевським і Миколою Щорсом організував у Варшаві зародок підпільної БНП. Потім перенесли діяльність організації в Білорусь… Родзька підтримував контакти з українськими націоналістами, спочатку з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем, а потім з ОУН – Бандери». Родзька зустрічався в Берліні в 1945 році з Бульбою-Боровцем і Степаном Бандерою, уклавши з ними договір про спільну боротьбу.
А в 1941 році разом з Михайлом Вітушкою та отаманом Харевським-Новиком Родзька керував відділом Білоруської самооборони, який разом з Поліською Січчю очищав Полісся від мародерів. Після того, як німці у грудні 1942 року закатували в камері тортур Вінцента Годлевського, очолив БНП. Разом з Вітушкою та Іваном Гелдою готував повстання проти німців з метою проголосити повну незалежність Білорусії. У вирішальний момент, коли 27 червня розпочався II Всебілоруський з’їзд, бійці Армії Крайової підірвали залізницю й заблокували підрозділи БКО, які прямували до Мінська, що завадило планам керівництва БНП…
Разом зі своїм загоном Білоруської Військової Організації, підрозділ БНП, він пробивався в 1945 році до Білорусії для організації національно-визвольної боротьби. Був заарештований НКВД у Білостоці разом з Іваном Гелдою і негайно вивезений на допит до Мінська. Його особисто допитував міністр державної безпеки БРСР Лаврентій Цанава. Гелду публічно повісили більшовики в Білостоці в 1946 році, а Родзьку таємно вбили. Де похований Всеволод Родзька, досі невідомо… Решта загону БВО приєдналася до Вітушки…
Під час окупації Михайло Вітушка проявив себе як гарний організатор, намагаючись сформувати білоруські військові структури. Після відходу німців йому вдалося створити розгалужену підпільну мережу. Об’єднання різних частин отримало назву Білоруська визвольна армія, яка діяла до початку 1950-х років. Підрозділи Вітушки влаштовували дезорганізацію радянських структур, нападали на відділи НКВД, звільняли заарештованих. Вдень члени БВО були звичайними громадянами, а вночі — грізною силою, яка тероризувала НКВД. Вітушка налагодив співпрацю з прибалтійськими антирадянськими групами, з якими координував свою діяльність. Відомі декілька вкрай відчайдушних акцій загонів Вітушки, як-от взяття Новогрудка (райцентр) і звільнення з в’язниці всіх політиків… Найбільш правдивою є версія, що в 50-х роках йому вдалося прорватися на Захід, а потім до Латинської Америки, де під іншим ім’ям жив до кінця своїх днів. Про таке після смерті Вітушкі повідомив його син…
Також не можна не відзначити боротьбу загону Янки Філістовича. Філістович був переведений до Білорусі за підтримки американської розвідки в 1951 році і намагався об’єднати решту членів БВО та інших білоруських формувань. Філістович організував підпільну мережу активіістів у різних містах Білорусі, готував друк власної пропагандистської літератури. А потім сформував загін, який дислокувався в лісах Вілейки. Філістович назвав свою організацію «Національно-визвольні збройні сили», але це все одно була місцева структура. Партизани заступалися за народ, допомагали злиденним, повертали конфісковане радянською владою добро. Слава про «білоруського Робін Гуда» розлетілася по всьому Союзу. У листопаді 1952 року МГБ УРСР змогло заарештувати Філістовича. Той же Цанава був дуже вражений після розмови з дуже розумним, освіченим і інтелігентним ворогом радянської влади. Що він пізніше згадував у своїх спогадах про білоруського «націоналіста-ідеаліста». Це не завадило совєтам розстріляти повстанців. Місце поховання Янки Філістовича невідоме…
Історики визнають, що на території Білорусі після війни також діяло багато місцевих груп опору, так звана «Хуторянщина»…
Після війни білоруськими справами на Батьківщині керували переважно письменники, історики, педагоги. Білоруські історики вели важку боротьбу за правдиве з’ясування спадщини Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. У радянській науковій школі, контрольованій Москвою, було заборонено згадувати про білоруський характер цієї держави, домінував підхід відомого русифікатора Абецедарського, який будував свою концепцію на «нерозривній єдності трьох слов’янських народів». Кожне покоління білоруських істориків починало відновлювати справедливість, і навіть за радянських часів. В результаті всі вони були репресовані: когось відправили в Сибір, когось таємно вбили, когось відправили в психлікарню. Таким чином, білоруська історична школа була послідовно знищена в 50-х, 60-х і 70-х роках.
Одним із тих, хто все життя терпів утиски радянської влади, майже втративши зір, був легендарний історик Микола Єрмалович, який дожив до 90-х років і заснував нинішню історичну школу Білорусі.
Можливо, дисидентський рух у Білорусі не був надто широким, але весь світ знає таких людей, як отець Владислав Чернявський і Михайло Кукабака, які в 1970-х роках знову проголосили мету відбудови незалежної Білорусі. Михайла Кукабаку, як і низку інших противників комуністичної влади, примусово ув’язнили в психлікарню.
25 березня 1978 року (на чергову річницю Дня Незалежності БНР) у Бобруйську Кукабака написав знаменитий твір «Украдена Батьківщина», а священика Чернявського врятував сам Папа Римський, який переконав радянську владу не арештовувати цього патріота… Протягом багатьох років Владислав Чернявський був єдиним священиком у Білорусі, який вів службу білоруською мовою…
Досі недооцінюється діяльність білоруських письменників, які фактично зберегли єдність поколінь. Саме білоруські письменники змогли вплинути на відомого «Пісняра» Володимира Мулявіна і в часи інтенсивної русифікації переконали Першого секретаря ЦК КПБ Петра Машерова припинити знищення білоруськомовної освіти…
ХХ століття було важким для білоруського народу, білоруси пережили жахливі репресії, масштаби яких можна порівняти хіба що з тортурами українського та єврейського народів…
Були важкі роки і багато кровопролитних битв, всі національно-визвольні починання були розгромлені ворогами, але білоруський народ вистояв.
25 серпня 1991 року відбулося Відродження білоруської держави! І сталося це не на порожньому місці, не як «подарунок долі», як люблять казати деякі політики сучасної Білорусі, а через велику жертву героїв!
Нині білоруська держава переживає не найкращі часи, знову потрапляючи у жорстоку залежність від Росії. Білорусь перебуває в становищі країн соціалістичного табору за часів існування СРСР: формально країна незалежна, але насправді повністю залежна від Москви. І все ж крапка в цій історії ще не поставлена! І сьогодні тисячі білорусів, як можуть, борються за Незалежність своєї Батьківщини, незважаючи на репресії московської агентури та в протистоянні продажним ставленикам «нової опозиції», заснованої російськими олігархами та спецслужбами…
