У залі федерального суду Нью-Йорка було тихо. Жінка, яка кілька років тому виступала на міжнародних форумах як експертка з майбутнього постросійського простору, цього разу говорила коротко — визнаючи провину.
19 лютого 2026 року Номма Зарубіна, уродженка Томська, офіційно підтвердила: вона брехала ФБР про свої контакти з російською розвідкою. Для суду це була чергова кримінальна справа. Для американських спецслужб — доказ того, що Кремль давно веде іншу війну, тиху і майже невидиму.
Поки політики дискутували про санкції, а аналітики сперечалися про майбутнє Росії, агентка з кодовим ім’ям “Алиса” роками перебувала всередині тих самих середовищ, які вважали себе головними противниками Кремля.
Це не історія однієї людини. Це історія системи.
—
Агентка, якій довіряли
За матеріалами слідства, Зарубіна мала освіту у сфері національної безпеки й після переїзду до США швидко знайшла своє місце у середовищі російської еміграції. Вона організовувала заходи, працювала з активістами, виступала на конференціях, знайомилася з журналістами й політиками.
Її образ був ідеальним: молода дослідниця, незалежна експертка, учасниця дискусій про “деколонізацію” Росії. Саме так, за версією слідства, і працює сучасна агентура — не через таємні зустрічі в темних провулках, а через довіру, соціальні зв’язки та відкриті майданчики.
З кінця 2020 року, як стверджують американські слідчі, вона підтримувала контакт із куратором ФСБ. Завдання — збирати інформацію про журналістів, науковців, політичних активістів і передусім про російську опозицію в еміграції.
Кульмінація настала восени 2024 року. У будівлі канадського парламенту в Оттаві Зарубіна виступала на форумі про майбутнє Росії — поруч із дипломатами та політиками. Через два дні її затримало ФБР.
Для багатьох учасників тих подій це стало шоком. Людина, з якою вони фотографувалися, яку запрошували на дискусії, виявилася джерелом інформації для спецслужб.
—
Стара тактика у новій формі
Захід давно стикається з російськими операціями. У 2006 році в Лондоні було отруєно Олександра Литвиненка радіоактивним полонієм-210 — речовиною, доступ до якої мають лише державні структури.
У 2018-му в Солсбері агенти ГРУ застосували нервово-паралітичну речовину “Новичок”, атакувавши Сергія та Юлію Скрипалів. Наслідком стала смерть випадкової британки та міжнародна дипломатична криза.
У 2019 році в Берліні серед білого дня застрелили Зелімхана Хангошвілі — німецький суд прямо вказав на зв’язок виконавця з російськими структурами.
Ці операції здавалися різними — хімічна атака, радіоактивне отруєння, професійне вбивство. Але всі вони демонстрували одну рису: готовність Кремля діяти відкрито, навіть на території інших держав.
—
Новий фронт — середовище довіри
Справа Зарубіної показала інший рівень цієї війни. Йдеться не про фізичне усунення, а про проникнення у середовище, де народжуються ідеї, формуються політичні позиції та вибудовується міжнародна підтримка.
За оцінками європейських служб безпеки, у країнах ЄС можуть діяти сотні осіб, пов’язаних із російськими спецслужбами. Частина з них працює під прикриттям журналістів, волонтерів або політичних активістів.
Їхня головна зброя — не пістолет і не отрута, а інформація. Хто з ким конфліктує. Хто має вплив. Хто готовий до компромісу. Хто — принциповий.
У світі, де політика дедалі більше залежить від неформальних мереж, така інформація може бути ціннішою за будь-яку секретну документацію.
—
Чому Захід не встигає
Реакція західних урядів залишається передбачуваною: санкції, вислання дипломатів, кримінальні розслідування. Але кожен новий випадок показує, що ці кроки часто відбуваються вже після того, як операція завершена.
Проблема полягає в іншому: демократичні суспільства побудовані на довірі та відкритості — саме на тому, що робить їх вразливими до інфільтрації.
Російська стратегія використовує цю відкритість як слабкість.
—
Український вимір
Для України ця історія не є несподіванкою. Те, що Захід лише починає усвідомлювати, українці спостерігають роками — поєднання військової сили, інформаційного тиску та агентурної роботи.
Війна проти України показала, що Кремль не розділяє фронт і тил. Вбивства за кордоном, інформаційні кампанії та військові злочини — елементи однієї логіки.
—
Фінал, який ще не настав
Коли Номма Зарубіна визнавала провину у суді Нью-Йорка, для когось це була історія про особисту поразку. Але для контррозвідок — лише епізод довшої гри.
Головне питання залишається без відповіді: скільки ще людей, яких вважають експертами, активістами чи союзниками, насправді працюють на іншу сторону?
Війна, яку ведуть спецслужби, не має окопів і лінії фронту. Вона відбувається у залах парламентів, на конференціях, у чатах і кав’ярнях, де люди вільно обмінюються думками — переконані, що перебувають у безпечному просторі.
І саме тому вона може бути найнебезпечнішою.
Даниїл Козачок
